Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роланд підняв його, відчуваючи, що лють помалу вгамовується.
— Що це таке?
— Розгорни, й побачиш. Зірки світять яскраво, зможеш прочитати.
Повільно, занімілими пальцями, Роланд розгорнув аркуш паперу і прочитав записку.
Вже не чиста! Він заліз у кожну її дірку, Вілл Деаборн! Як тобі це подобається?
Перечитав двічі. Вдруге читати було важче, бо затремтіли руки. Подумки він побачив усі ті місцини, де вони зустрічалися з Сюзен: елінг, хижу, хатину — в іншому світлі. Хтось їх бачив. А він же вважав її й себе такими розумними. Був такий упевнений в тому, що жодна жива душа не знає про їхні зустрічі. А тим часом хтось постійно за ними стежив. Сюзен казала правду. Хтось їх бачив.
Я поставив на карту все. Її життя і наші.
Перекажи йому мої слова про двері до пекла.
І голос Сюзен: «Ка — як буревій… якщо ти кохаєш мене, то кохай».
І він кохав, по-юнацькому самовпевнений, вважаючи, що все буде добре, адже (так, в глибині душі він у це вірив) він — це він, і ка має прислужувати його коханню.
— Я йолоп, — голос Роланда тремтів, як і його руки.
— Так, це правда, — сказав Катберт. — Ти йолоп. — Він опустився перед Роландом на коліна. — Якщо ти досі хочеш мене вдарити, то бий. Бий щосили і що стане сил. Я не відбиватимуся. Я зробив усе, що міг, аби ти прокинувся і згадав про свої обов’язки. Якщо ти захочеш спати далі, най буде так. Хай там що, я все одно тебе люблю. — Берт поклав руки на плечі друга і поцілував його в щоку.
І Роланд розплакався. Частково то були сльози вдячності, проте здебільшого їх спричинили сором і збентеження. Десь у надрах свідомості якесь його темне «я» навіть ненавиділо Катберта і в майбутньому продовжувало ненавидіти — ще більше за поцілунок, ніж за несподіваний удар в щелепу, більше за прощення, ніж за те, що Катберт розкрив йому очі.
Він звівся на ноги з листом у брудній руці. Другою рукою марно силкувався стерти сльози, та лише розмазував по щоках бруд, залишаючи на них темні вологі патьоки. Він заточився, і Катберт подав йому руку, щоб допомогти втримати рівновагу, але Роланд так сердито відштовхнув його, що Катберт упав би сам, якби Алан не підхопив його за плечі.
А тоді Роланд знову повільно опустився на землю. Цього разу — перед Катбертом. Він підняв руки й опустив голову.
— Роланде, ні! — закричав Катберт.
— Так, — сказав Роланд. — Я забув лице свого батька і благаю твого прощення.
— Так, добре, заради богів, так! — голос у Катберта звучав так, наче його самого душили сльози. — Тільки… будь ласка, підведися! В мене серце розривається, коли я бачу тебе таким!
«У мене теж, — подумав Роланд. — Яке приниження. Але ж я сам винен, чи не так? Сам винен, що стою тепер тут, на цьому темному подвір’ї, що в мене розколюється голова, а в душі пекучий сором і страх. Це моя провина, я отримав те, на що заслуговую».
Вони допомогли йому підвестися, і Роланд не опирався.
— Непоганий удар лівою, Берте, — сказав він майже звичайним голосом.
— Лише тоді, коли жертва нічого не підозрює, — відповів Катберт.
— Цей лист… звідки він у тебе?
Катберт розповів, як зустрів Шимі, котрий брів, похнюпивши носа, і наче чекав, коли втрутиться ка… і ка втрутилося — в особі «Артура Гіта».
— Од відьми, — задумливо протягнув Роланд. — Але як вона дізналася? Вона ж ніколи не покидає Коосу. Так запевняла Сюзен.
— Не знаю. Та мені й байдуже. Зараз мене більше цікавить, як захистити Шимі, щоб його не спіткала кара за те, що він віддав листа мені. А ще — як зробити так, щоб та стара відьма Рея не розповіла вдруге про те, що вже намагалася розпатякати.
— Я припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав Роланд, — але любов до Сюзен я помилкою не вважаю. Змінити щось мені було понад силу. І їй також. Ви мені вірите?
— Так, — миттю озвався Алан.
І Катберт, хоч і не відразу, неохоче, проте сказав:
— Еге ж, Роланде.
— Я був зарозумілий і дурний. Якби ця записка потрапила до її тітки, Сюзен могли відправити у вигнання.
— А нас — до дідька в пекло. Шляхом просування голів у зашморг, — сухо додав Катберт. — Хоча, звісно, в порівнянні з вигнанням це дрібниці.
— А як вчинимо з відьмою? — спитав Алан. Роланд криво посміхнувся і глянув на північний захід.
— Рея, — сказав він. — Баламутка з неї першокласна. А баламутів треба тримати під наглядом.
Низько опустивши голову, він побрів до барака. Катберт глянув на Алана й помітив, що в нього теж трохи заплакані очі. Берт простягнув руку. Якусь мить Алан просто дивився на неї, потім кивнув (радше собі, ніж Бертові) і потис її.
— Ти вчинив так, як мусив вчинити, — сказав Алан. — Спершу я сумнівався, але тепер уже ні.
Катберт видихнув повітря.
— І зробити це інакше я не міг. Якби я його не заскочив зненацька…
— …то на тобі не лишилося б живого місця від чорних синців.
— Повір, кольорів було б значно більше, — відказав Катберт. — Я б мінився барвами, як веселка.
— Чародійська веселка, — сказав Алан. — Кинь монетку, і кольорів стане більше.
Катберт розсміявся. Удвох із Аланом вони пішли назад до входу в барак, де Роланд знімав сідло з Бертового коня.
Катберт рвонувся було допомогти, але Алан притримав його за рукав.
— Облиш. Краще йому зараз побути на самоті.
Вони пішли досередини. Через десять хвилин Роланд, зайшовши сам, побачив, що Катберт грає його картами. І виграє.
— Берте, — покликав він.
Катберт підвів погляд.
— Завтра вранці нам з тобою треба дещо зробити. На одному пагорбі Коосу.
— Ми її вб’ємо?
Роланд глибоко замислився.
— Варто було б.
— Еге ж. Варто. Але чи вб’ємо?
— Ні, якщо не будемо змушені це зробити. — Пізніше він гірко пошкодує про це своє рішення, але розумітиме, чому вчинив саме так. Тієї осені в Меджисі він був лише хлопчиком, ненабагато старшим за Джейка Чемберза. А підліткові нелегко прийняти рішення про вбивство. — Якщо вона нас не змусить.
— Либонь, краще б вона змусила, — сказав Катберт. Говорив він, як безжальний стрілець, проте вигляд при цьому мав стурбований.
— Так. Мабуть. Але навряд чи до цього дійде, бо вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаклун та сфера. Темна вежа IV», після закриття браузера.