Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

буває не так багато радощів. Ні, нікуди не підеш. Погода погана, та ще й батько прихворів. А я кажу, що таки піду. А тоді я таких стусанів одержала, хіба ж так можна?» Тут вона ще більше розплакалася. «Вся потилиця болить. А мати ще й каже: «А тепер, будь ласкава, сиди дома». Ну, це вже занадто. Чого ж це я не можу туди піти, мені вже двадцять років, а мати каже, що я і так кожну суботу й неділю ходжу на гульки, ну то й що, коли це в четвер, просто подружка має зайвий квиток». — «Якщо бажаєте, я можу вам позичити свого носовичка». — «Дякую, а то я вже шість носових хустинок використала, ще й нежить у мене від того, що цілий день плачу, і що мені тепер моїй знайомій казати, як мені в пекарню йти з такою щокою? Я ж просто хотіла трохи розважитися, щоб не думати постійно про того Зеппа, того вашого друга. Я йому написала, що між нами все скінчено, а він не відповідає. Таки й справді все скінчено». — «Та забудьте ви його. Він щосереди з іншою по місту гуляє». — «Але Зепп мені дуже подобається. Отож я й хотіла трохи розвіятися».

До Франца на ліжко підсів якийсь старигань із носом п'янички. «Гей, хлопче, розплющ-но очі, послухай мене. Я також колись такий цирк був влаштував. Home, sweet home[227], знаєш, рідний дім тепер для мене — то могила. Якщо не пускають мене додому, то піду я краще у землю. Ці мікроцефали[228] хочуть зробити з мене троглодита[229], такого печерного чоловіка, і в цій печері я мушу жити. Ти ж знаєш, хто такі троглодити, це ми, повстаньте, гнані і голодні, яким не дають їсти, або таке: ви жертвою впали в пекельній борні, в любові святій до народу, за нього віддали ви все, що могли, за щастя, за честь і свободу. Це ж про нас, розумієш? А деспот раює в палаці бучнім, тривогу вином заливає, і грізні знамення йому на стіні таємна рука відкриває. Я, хлопче, самоук, і до всього, що знаю, дійшов власним розумом, сидячи по тюрмах та фортецях, а тепер мене сюди запроторили, вони позбавили народ прав, для них я — соціально небезпечний. Авжеж, так воно і є. Я вільнодумець, я тобі прямо скажу, коли подивишся на мене, то може здатися, що я найспокійніша людина у світі, але якщо мене розізлити… Настане час, і пробудиться народ, величний, могутній, вільний, тож спочивайте, брати мої, ваша жертва велика й шляхетна, ви полягли за нас.

Знаєш, колего, розплющив би очі, щоб я розумів, слухаєш ти мене чи ні, — ось так добре, більше й не треба, я тебе не видам, — що ж це ти зробив, одного з тиранів уколошкав, смерть їм, катам, деспотам, давай заспіваємо. Знаєш, ти оце лежиш і лежиш, а я цілу ніч не можу заснути, бо на вулиці постійно вумм, вумм — чуєш? Здійнявся такий вітрюган, що може й будинок завалитися. І біс із ним. От я сьогодні цілу ніч рахував, скільки обертів робить Земля навколо Сонця за одну секунду, рахував я, рахував, і в мене вийшло 28 обертів, а потім мені стало здаватися, що поряд зі мною спить моя стара, я прокидаюся, а вона й каже: «Старий, та не переймайся ти так», — але то був лише сон. Мене сюди запроторили, бо я п’ю, але коли я п'ю — стаю злим, але злюся на самого себе, в такі дні мене краще не зачіпати, я ламаю все, що під руку потрапить, просто сам не свій стаю. Якось пішов я в одну установу добиватися пенсії, а там у кімнаті одні дармоїди сидять, смокчуть свої пера і вдають із себе великих панів. Я розчахнув двері і виклав їм усе, а вони до мене: чого вам треба, і взагалі, хто ви такий? Тут я грюкнув кулаком об стіл: з вами я й не збирався розмовляти, а вони: з ким маємо честь? Моє прізвище Шеґель, прошу дати мені телефонну книгу, мені потрібен телефон директора. Після цього влаштував там такий погром, аж тріски летіли, ще й двом із тих дармоїдів добряче дісталося.

Вумм, удар, вумм, удар, вумм, таран, вумм — удар у ворота. Поштовхи, удари, гуркіт, все здригається. Хто ж він такий, цей оманливий тип, цей пан Біберкопф, пан Гіп-та-гоп, пан Руко-глод, чого він чекає, поки випаде сніг, а тоді, гадає собі, ми підемо й більше не повернемося. Та що він там думає, такі типи не здатні думати, у нього кебета не варить, оце лиш уперся рогом і лежить. Зачекай-но, ми тобі всиплемо перцю по саму ріпицю, у нас сталеві кістки, ворота — крак, ворота — трісь, ось уже й затріщали ворота, а ось уже й упали, зяє порожнеча, вумм, вумм, начувайся, вумм, вумм.

І ось серед бурі чути якийсь брязкіт, що відлунює у поривах і завиваннях вітру, жінка на червоній звірині обернулася. У неї сім голів та десять рогів. Вона ґелґоче, тримає в руці чашу, не зводить з Франца насмішкуватих очей, підносить чашу догори, віншуючи повелителів бурі: крак-крак, погамуйтеся, шановне панство, не варто так перейматися тим чоловіком, з нього вже багато не візьмеш, у нього всього одна рука, й лишилися на ньому тільки шкіра й кістки, він уже холоне, йому грілки у постіль кладуть, і кров його я майже всю випила, крови у нього ледь-ледь залишилося, тож нею він тепер не надто похвалиться. Агов, кажу вам, вгамуйтеся, шановне панство!

Усе це відбувається на Францових очах. Блудниця ворухнула своїми сімома головами, ґелґоче й киває ними. Звірина під нею переступає з ноги на ногу й також хитає головою.

Ін'єкції глюкози та камфори, але наприкінці втручається хтось інший

Франц Біберкопф бореться з лікарями. Він не може вирвати у них ґумовий шланг, він не може витягти його зі свого носа, вони змащують ґуму олією, і шланг прослизає йому в горло і в стравохід, а молоко і яйця течуть у його шлунок. Та щойно годування закінчено, до Францового горла підкочується нудота, і він блює. Це марудно й боляче, але йому вдається, навіть коли йому зв'язують руки й він не може запхати собі до рота пальці. Невдовзі він може виблювати все, що йому влили, ми ще побачимо, хто протисне свою волю, вони чи я,