Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Раніше я думав, що дуже добре знаю свого батька, але тепер розумію, що не знаю його взагалі, — вперше у житті я почула нотки відчаю у голосі Реда.

Обережно відчиняючи двері до другого поверху, я запитала:

— Чому? Чому ти вирішив, що... — затнулась і прислухалася, перше ніж переступити поріг. Ред теж замовк. — Все чисто! То мені щось здалося... Йдемо далі!

Ред мовчки кивнув.

— Так ти розповіси мені, чому вирішив, що взагалі не знаєш свого батька?

— Пізніше, — стомлено мовив він. Я не хотіла на нього тиснути, тому лише кивнула.

 

***

Ми з Редом тихенько бігли коридором, озираючись навкруги та прислухаючись до всього.

На цьому поверсі нам необхідно було потрапити до комірчини, що знаходилася у найдальшому крилі. Ще з тих часів, коли «міс Піґґі» тільки прибула до Колонії, вона влаштувала собі там свого роду «схованку» — маленьку кімнату відпочинку, щоб побути з собою наодинці. Там ця мерзенна жінка зберігала всякі дивні речі. Особисті... Думаю, важливі для неї. І саме там знаходився запасний ключ від її кабінету. Я знала про це, тому що періодично стежила за нею і, дізнавшись про цей її «таємний притулок», час від часу старанно досліджувала його.

— Ти, в принципі, міг почекати мене в санвузлі на третьому поверсі, — додала я після того, як коротко розповіла навіщо ми тут.

— А раптом щось піде не так... — хлопець кинув на мене занепокоєний погляд.

— Ага, і тоді у нас двох не буде шансу вибратися, — зухвало посміхнулася я.

Він якось змучено знизав плечима:

— Ну і що? Зате ми спробували...

— Реде! — на мить зупинилася. — Я все ще не розумію, на чиєму ти боці? — Хлопець теж зупинився та подивився на мене. Його погляд  був ніжний, але дуже втомлений, трохи розсіяний. — Я намагаюся довіритись тобі... — додала я. — І хочу...

— Ти би справді його поцілувала? — раптом спитав він.

— Що? — здивувалася я, точно не очікуючи такого питання зараз.

— Прямо там, у всіх на очах? — у його тоні з'явились якісь чудернацькі нотки.

«Це що — ревнощі?»

— Це не твоя справа! — парирував я, намагаючись зухвалістю та грубістю приховати свою розгубленість.

— Гадаєш? — Ред підняв одну брову.

— Реде, зараз, здається, не найвдаліший час... — почала я.

— Дай відповідь на запитання, і я відстану! — різко вигукнув він хрипким голосом.

Я чомусь боялася дивитися йому у вічі, і тому почала роздивлятися візерунки на килимовому покритті.

— Я збиралася... Я, справді, думала, що зможу, — мовила тихо-тихо.

— І що тебе зупинило? — дуже-дуже сухо.

— Це вже наступне питання! — обурено вигукнула я, підіймаючи на Реда очі. Він не зводив з мене погляду, чекаючи на відповідь. Тоді я відповіла: — Він! — І, важко зітхнувши, додала: — І ти.

— Я? — Брови Реда поповзли вверх. — Чому? — У тоні з'явилися краплинки цікавості.

— Тобі не здається, що кожна моя нова відповідь тільки народжує твоє наступне запитання? — я склала руки на грудях. Ця наелектризована недомовленість між нами не давала мені спокою. І, напевно, йому також.

— Дай відповідь, будь ласка, — голос Реда пом'якшився, в очах промайнуло тепло.

Я кивнула:

— Добре. Але це остання.

Тепер кивнув він, не зводячи з мене очей. Тяжко зітхнувши, я розгублено видавила з себе:

— Мені здається, ти мені не байдужий. У тому самому сенсі...

У цей момент куточки губ Реда смикнулися, а очі спалахнули чарівним сяйвом, немов зелений вогонь ожив десь у глибині його погляду... Я відчула тепло та радість, безмежну вдячність та дивовижну ніжність, а також яскраву цікавість...

Напевно, Ред хотів запитати ще щось, але я його випередила:

— Ти обіцяв!

Він лукаво посміхнувся лише куточками губ і кивнув головою. Але потім серйозним тоном сказав:

— Але ця розмова ще не закінчена!

...І ми пішли далі.
 

***

Таємна комірчина «міс Піґґі» була, як завжди, не замкнена, і всі, хто не знав, що шукати, могли просто пройти повз неї, але не я. Вона була розташована в кінці довгого, рідко відвідуваного коридору, де рідкісне світло та відсутність активності створюють враження забутого куточка, який не привертає уваги. Зовні комірчина маскувалася під звичайнісінькі двері нейтрального кольору, що гармонійно вписувались в загальний інтер'єр коридору, зі стандартною ручку без будь-яких особливих знаків чи символів... Їх легко можна було сплутати з входом до будь-якого складського приміщення, де зазвичай зберігаються миючі засоби та швабри. Я впевнена, що «міс Піґґі» ретельно обирала собі це місце для «схованки» і від початку планувала використовувати його не лише як місце для зберігання особистих речей, але й як простір для гидотних роздумів та мерзотних планувань, де вона могла б залишатися непомітною та недосяжною для інших.

Ми без проблем проникли всередину, оминаючи всілякі стелажі, що були забиті різноманітними побутовими речами, нарешті потрапили до «святої святих»... Я впевнено пройшла всередину темного приміщення та потягла за невелику мотузку, що спускалась зі стелі... Миттєво у декількох місцях одночасно увімкнулося яскраво-холодне блакитне світло. Ред присвиснув, затуляючи рукою очі.

Криво посміхнулася, повертаючись до нього:

— Не очікував?

— Очікував, звісно, але щось зовсім інше... — він прибрав руку від очей, і тепер роздивлявся все навкруги. Знаю, видовище буде ще те, бо я сама скам'яніла, коли потрапила сюди вперше.

Це місце, особисто я вважала, справжнісіньким фортом, де кожен куточок відображав якусь певну суворість, дисципліну та непохитну волю. В приміщенні не було вікон, а тому можна було не переживати, що хтось побачить увімкнене світло ззовні... Всі стіни цієї дивної кімнати були пофарбовані у теракотовий колір. Права стіна була прикрашені  різноманітними картами, схемами, картинами з військовою тематикою, медалями та нагородами, які, напевно, належали комусь з родини «міс Піґґі»... В центрі кімнати висила дивна лампа з брунатним абажуром, яка кидала холодне блакитне світло на цифрову фотографію у рамці, на який був зображений не молодий суворий статний чоловік з великими вусами у військовій формі теракотового кольору та дивною трубкою у руці. Ця фотографія стояла точно посередині металевого квадратного столу, біля якого з усіх чотирьох боків були розташовано чотири розкладні стільці. Для себе колись я вирішила, що цей військовий, можливо, був батьком «міс Піґґі»... Взагалі все в цій кімнаті створювало враження, що вона не просто шанує традиції минулих поколінь... а що все це для неї — своєрідний храм. А цей чоловік на фото... її особистий бог. Я навіть один раз бачила, як вона ходить тут навшпиньках, наче маючи пострах потурбувати його. Диво та й годі!