Читати книгу - "Мій особистий ворог, Вікторія Ван"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
От гад, і як він тільки умудрився пролізти.
Від напруження мої долоні стали ліпкими, а по спині пробігся холодок. Я стояла нерухомо, вслухаючись у подальшу розмову, і гіпнотезуючи своїм поглядом двері, які притримувала лівою рукою.
- Ти ж казав, що у тебе не має тварин… - Так же продовжив Хобі, зжавши праву долоню у кулак, я знову глянула в щілину, хлопець підійшов, передаючи ножиці Чіміну, якщо мене побачать, мені - хана.
- Так і є… - Дещо задумливо відповів Техьон.
- Хей, Хобі, я тобі казав - досить пити – звернувся до Хобі ще один хлопець, ім’я якого я не знала, - Алкаш хрінов. – Добавив він, і цього разу всі істерично почали ржати.
- Ти що справді там кота побачив? – Так же сміючись, звернувся до нього Чонґук. По тону його було зрозуміло, що хлопець просто насміхається.
- Ви що мені не вірите? – Хобі не сміявся, лиш якось заторможено дивися на інших. – Там був кіт, чорний кіт. - Вираз обличчя нещодавного жартівника був збентеженим, і він, лиш, переводив погляд на своїх друзів по черзі.
- Що чесно? – Голос того ж хлопця, ім’я, якого я не знала продовжив, - Давай так, алкашня, якщо я зараз прийду на кухню, і не побачу цього всраного кота, ти кинеш нафіг бухати. – І він вийшов.
Хлопці не вірили Хобі, і це вже мене радувало.
Крім Техьона, на якого я зараз дивилась. Мій зведений брат задумливо роздивлявся підлогу, стоячи нерухомо. Він не бачив Черниша, я в цьому впевнена, тому, що я рідко виносила його з кімнати, і, лише, тоді, коли нікого не було. Проте, він здогадувався про щось, і це було видно.
- Хобі, ти кидаєш пити, білочник хрінов. – Почула я віддалений голос.
- Та блін, ви чого, я його бачив. – Почав хлопець, і від його слів всі знову почали сміятись, зокрема і Чімін, який перев’язував руку Юнгі. – Та годі, гаразд, я зрозумів, барани…
Решта вечора тимчасові гості не згадували про нещодавний випадок, чи ще щось цікаве, лиш обговорювали план помсти якимсь «гадам», за їх словами, а ще без кінця гнули жарти з матами, які смішними мені не здавались.
Через кілька хвилин, я не чутно прикрила двері, і лягши на диван, чекала коли вони підуть і молилась, щоб Черниш не попався їм на очі ще раз.
Приблизно через дві години вони поїхали. Всі.
За процесом їх зборів я вже не спостерігала. Лиш, почувши звук двигунів, які заводяться, нарешті вийшла з кімнати, при цьому швиденько прибравши за собою.
По дорозі я підмітила чистий диван, все було прибрано. Кота я побачила вже у своїй кімнаті, яка була відкрита. Помітивши це, я почала дякувати всім Богам, що Техьон так і не піднімався на другий поверх, бо тоді він би з легкістю помітив мою відсутність, і все завершилось би для мене не так добре.
Зачинивши за собою двері я зітхнула, і пішла у сторону ліжка. Про все, що я почула і побачила подумаю завтра.
Маленька кімнатка будинку була освітлена, неначе за вікном панувало літо, яке я завжди любила.
Промінці пролітали крізь запиляне скло і потрапляли на сіру жилетку старенької бабусі, яка вишивала візерунки червоних маків на білій тканині. Обличчя жінки було все в зморшках, а на голові красувалась зелена хустка, яка прикривала сиве волосся.
Ступивши крок у її сторону, я відмітила, що у вікні не видно дороги, всипаної численним камінням, не видно старого напіврозваленого паркану. Узагалі нічого не видно, лише світло.
Ступивши, ще кілька кроків я сіла біля бабці, яка ніяк не відреагувала на мою появу.
- Чому так складно, бабусю? – здалеку почула я свій голос, не вірячи в те, чи саме я це сказала. Відповіді не послідувало, і я знову глянула на старе, таке знайоме мені обличчя. Бабця так же вишивала.
- Нікого немає поруч зі мною, всі мене ненавидять, чому все так складно? – Лише у цій кімнатці я змогла повністю відкрити всю важкість і всі страхи, які були у моїй душі.
Старенька так же нічого не відповіла. На щоках я відчула сльози, і не витримавши заридала, закривши обличчя долонями. Не знаю скільки часу це тривало, можливо, цілу вічність, а, можливо, кілька секунд, але в одну мить, щось в мені перевернулось: не хочу більше плакати, не хочу більше боятися, не хочу бути пустим місцем. Витерши нервово обличчя я знову підняла свій погляд на бабусю.
Не сподіваючись на хоч якусь відповідь чи реакцію я все ж мовила, розуміючи всю нереальність, яка зараз відбувається зі мною:
- Дякую, бабусю, за все дякую… - Мовила я, вже повність розуміючи, що саме це і хотіла сказати.
Це сон, це не може бути правдою, але, зараз, в цьому сні, і в цю мить я відчувала більше тепла, аніж весь попередній місяць разом взятий.
- Дякую тобі. – Ще раз повторила і піднявшись попрямувала до дверей, не обертаючись.
І коли я вже взялась за ручку дверей і привідкрила їх, я почула тихе:
- Бережи себе. – Повернувшись я побачила пусту кімнату, і відразу після цього світло заповнило собою весь простір.
В наступну мить світло зникло, зігнувши праву руку в кулак, я відчула під рукою теплу постіль і відкрила очі. Надворі була ще ніч, крізь вікно проходило ледь відчутне місячне світло. Більше не було маленької, старої кімнати.
- Обов’язково, бабусю… Я більше нікому не дозволю мене ображати.
«Більше ти не будеш зі мною поводитись, як з пустим місцем, Кім Техьон, я більше тебе не боюсь» - добавила в умі я, все ж зізнавшись самій собі, як я його боялась, і як неповноцінно відчувала себе поряд з ним і з його багатими дружками.
Субота видалась такою ж дощовою, як і її попередниця. За вікном лив дощ, і весь будинок, через погане денне освітлення здавався похмурим. Такий же настрій був і на кухні, де я старалась приготувати щось схоже на бутерброди. Звісно, Августа залишила безліч страв у холодильнику, і я могла б відмовитись від невдалого задуму, так як готувала я просто потворно. Але все ж через нудьгу і певну апатію, я накладала на криво порізані ломтики хліба частинки прожареного м'яса, яке найбільш походило на ковбасу, останньої я не виявила. Закінчивши із розкладанням, я взяла з холодильника помідор, і почала його нарізати.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій особистий ворог, Вікторія Ван», після закриття браузера.