Читати книгу - "Ангедонія, АнєчкаLB"

- Щойно був тут. Чесне слово. Давай разом пошукаємо. Ходімо зі мною. Не бійся. І не соромся.

Погано контрольованою рукою він витягнув телефон із кишені.

- Зараз ми дізнаємося, де ховається цей монстр.

Звідкись почулася музика. Вони озирнулися по сторонах.

- Чуєш? Я ж кажу, він десь поруч.

На виклик ніхто не відповідав. Вони вирішили піти на звук. Телефон був за рогом будинку. Як і його власник. Він стояв і всім тілом притискав якусь дівчину до стіни, однією рукою зачепившись за кишеню її джинсових шортів, а другою - схопивши її за груди. Ді Трой присвиснув:

- Спалився, старий. Вибач. Не знав.

Пола не помітила, як її супроводжуючий пішов. Їй взагалі було не до нього.

Ліам відірвав від малознайомої п'яний погляд, але не руки і зустрівся з очима Поли.

- Що це? - нарешті, змогла заговорити вона.

- Це Несті.

Довгі ноги і мінішорти, яскравий макіяж, лялькові вії і волосся, переконливий розмір не особливо прикритих футболкою грудей. Ну, ви знаєте, як це буває. Навіщо хлопцям потрібні такі дівчата? Крім підвищення своєї самооцінки, рейтингу і потіхи самолюбства, можна подумки поставити плюсик за ще один трофей відповідної якості. Тільки навіщо вона Ліаму? Тому що п'яний?

- Що ти намагаєшся мені цим сказати? Як розуміти твою поведінку? - Пола зовні спокійна, а всередині - зламана на друзки.

- Просто дурію від нудьги. Не звертай уваги.

"Знаєш, це важко. Особливо, коли ти ось так її затискаєш. Ти хотів, щоб я це побачила?" Пола відвернулась і втекла.

- Що ти взагалі тут робила? - крикнув навздогін їй Ліам і повернувся до свого перерваного заняття.

Потрібно бігти. Якнайдалі від побаченого. А що, якщо бігти швидше? Стане легше? Навряд чи. Пола змінила біг на звичайний крок. Ще один його проступок можна покласти в сумку провин. Скільки ще таких деліктів поміститься туди? І як довго вона носитиме їх із собою? Напевно, поки в сумки не відірвуться ручки від важкості та зношеності.

До будинку далеко. Можна зробити зупинку і зайти в кафе. Морозиво? Мабуть.

Час стоїть чи мчить? Скільки вона вже тут? Холодний десерт давно з'їдений, а пейзаж за вікном вивчений до молекул. Цікаво, ангедонія - це заразно? Зараз відчуваються її виражені симптоми.

- Ти відмовилася від зустрічі, бо хотіла на самоті з'їсти "Містера Пінгвіна"? - поруч стояв Рей і, усміхаючись, дивився на Полу. - Це нечуваний егоїзм! Я теж його люблю.

- Я... - з його появою день став трохи світлішим. - Вибач, що так вийшло.

- То ми побачимося іншим разом чи, якщо вже побачилися, можна присісти?

- Так. Авжеж. Було б чудово.

- Що саме " чудово"? "Іншим разом" чи "присісти"?

- "Присісти".

- Щось сталося? - турботливо поцікавився новий знайомий.

- Сталося? Ні, - дівчина спробувала посміхнутися.

- А в тебе гарна усмішка. Навіть така несправжня, як зараз.

Пола посміхнулася вже більш невимушено.

- То як щодо ще одного "Містера Пінгвіна"? Він буде нещадно спожитий чи, помилуваний, стане й далі кричати на всю Арктику? - запитав Рей.

- Мені більше не потрібно морозиво. Настрій покращується.

- Тобто це ліки?

- Типу того. А які в тебе "ліки"?

- Я трощу табурети й тумбочки доти, доки мені не полегшає.

Дівчина в усі очі дивилася на співрозмовника, не розуміючи, жартує він чи ні.

- Я пожартував, - розсміявся Рей. - Тільки табурети. Тумбочки довго лагодити.

А з ним добре. Він простий і приємний. Хоч і говорить якусь нісенітницю. Багато нісенітниць. Проте кілька годин спілкування з ним підняли настрій Поли. Емоційний стан став значно кращим, ніж був. Вони приємно розмовляли в кафе, прогулювалися вулицями, сиділи в парку і дійшли до будинку дівчини. І встигли обговорити все на світі.

- Як ти дивишся на велопрогулянку? Я завтра вихідний. Вмієш крутити педалі? - з надією дивився Рей.

- Завтра перевіримо.

Пола посміхнулася, а Рей миттєво поцілував її в щоку. І тут же відскочив:

- Даремно? Зарано?

- Я подумаю.

Дівчина зайшла в будинок, а щасливий юнак, майже танцюючи, покрокував тротуаром.

Ліам розплющив очі. Зображення розмите, роздвоєне і кружляюче. Слабкість. Підійшовши до умивальника, змочив обличчя холодною водою. Взяв зі столу мінералку й осушив півпляшки. А потім знайшов телефон і набрав Ді Троя.

- Привіт, друже. Живий? - запитав той замість привітання.

- Є трохи, - відповів Ліам. - Ти як?

- Нормально. Це ж не я з Несті запалював.