Читати книгу - "Тіні на Поліссі, Герцог Фламберг"

Повернувшись у свій світ, Андрій відчував себе ніби чужим у власній шкірі. Місто, яке колись було для нього домом, тепер здавалося сірим і бездушним. Вулиці, що колись були наповнені життям і шумом, тепер здавалися мертвими. Його колишні колеги дивилися на нього з подивом і недовірою. Вони не могли зрозуміти, що він пережив, і чому він так змінився. Його історії про паралельні світи і лісових братств звучали як божевільні фантазії.

Андрій зрозумів, що його життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Він бачив світ іншими очима, очима того, хто бачив справжню красу природи і відчував глибину людських відносин. Те, що раніше здавалося йому важливим – кар'єра, матеріальні блага, – тепер втратило будь-який сенс. Він шукав чогось більшого, чогось справжнього.

Одного вечора, сидячи на березі річки, Андрій згадував про Оксану і про братство лісовиків. Він бачив їхні обличчя перед собою, чув їхні голоси. Саме в паралельному світі він знайшов справжнього себе. Там він навчився цінувати природу, любов і дружбу. Там він зрозумів, що життя – це не просто існування, а подорож, повна пригод і відкриттів.

"Я не можу повернутись до старого життя," – промовив він шепотом, дивлячись на зірки, що мерехтіли над річкою. Його голос був сповнений рішучості і спокою. – "Я хочу почати все спочатку".

Наступного дня Андрій подав у відставку і продав свою квартиру. Все, що він мав, він помістив у невеликий рюкзак. Прощаючись зі своїм минулим життям, він відчував легкість і свободу. Він вирушив у дорогу, не маючи чіткого плану. Його тягнуло в Полісся, в той самий ліс, який нагадував йому про паралельний світ. Там, серед дерев і річок, він сподівався знайти спокій і новий сенс життя.

×××

Він оселився в маленькому селі, де життя текло повільно і розмірено, як річка, що неквапом несе свої води до моря. Андрій працював на городі, доглядаючи за грядками, на яких пахли свіжі трави та дозрівали соковиті овочі. Він доглядав за кількома курями та кроликами, знаходячи в цьому справжню насолоду. А вечорами, коли сонце ховалося за обрій, він сидів на веранді своєї маленької хатинки і слухав тишу, переривану лише шелестом листя та співом птахів. Він відчував себе щасливим, як ніколи раніше.

Одного разу, гуляючи лісом, Андрій натрапив на старе дерево, на якому був викарбуваний той самий символ, який він бачив у паралельному світі. Серце його завмерло від хвилювання. Це було ніби зустріч зі старим другом, якого він не бачив довгий час. Він підійшов до дерева і простягнув руку, торкнувшись символу. Шорстка кора дерева здалася йому теплою і знайомою.

І раптом, він знову відчув той самий спокій і умиротворення, яке відчував у паралельному світі. Це було відчуття єдності з природою, з усім живим. Він знав, що він ніколи не забуде про свої пригоди і про людей, яких зустрів там. Але тепер у нього було нове життя, нові мрії і нові надії. Він зрозумів, що щастя не в гонитві за матеріальними благами, а в простих речах: у любові до природи, у дружбі з людьми, у праці на городі :-).

Андрій продовжував жити в селі, доглядаючи за садом і розповідаючи дітям казки про свої пригоди. Він став для них мудрим порадником і другом. Діти з відкритими ротами слухали його історії про лісовиків, про русалку і про паралельний світ. Для них він був не просто сусідом, а справжнім чарівником, який відкрив їм двері в інший світ.

Одного вечора, сидячи біля багаття і спостерігаючи за танцями полум’я, Андрій підняв очі на небо. Зірки сяяли так яскраво, ніби запрошували його в далеку подорож. Він усміхнувся і подумав про Оксану. Він знав, що колись вони знову зустрінуться, але в іншому світі, де їхнє кохання буде вічним. А поки що він був щасливий тут, на землі, оточений природою і людьми, яких він любив.