Читати книгу - "Трясця твоїй ящірці!, Тетяна Гуркало"

На подив Оксани, справи з кав’ярнею зрушились з мертвої точки і кудись потихеньку почухали. Як той паровоз в старому німому кіно.

Ельфійка, кожен день з’являлася у все більш дивному вбранні — Оксана ні разу не здогадалася що воно таке насправді і кожного разу дивувалася, що це комбінезони. Мабуть навіть робочі, для будівельників. Дуже модних будівельників, не інакше.

Сумочки в неї теж були схожі на що завгодно окрім сумок.

А іще в неї була швабра, котру вона чомусь називала пензлем. І все б нічого, але ця швабра була чарівна і вміла за наказом хазяйки фарбувати стіни. Невідомо як і невідомо чим, бо нічого окрім самої швабри у ельфійки не було.

Дивитися на результат того фарбування Оксана не хотіла. Бо коли випадково те бачила, починало паморочитися в голові і нудити. Дівчина взагалі була впевнена, що якщо подивитись на це буйство фарби занадто довго, обов’язково з’являться психічні розлади вкупі з епілепсією. І втішала себе тим, що кінцевий результат настільки буйним не буде. Там же заспокійливий чорний повинен з’явитися. Десь.

Кавовий автомат до речі привезли. Старий, місцями подряпаний, дуже монументальний (він взагалі чимось нагадував важкий танк), але робочий.

Іще привезли ящики з посудом. Оксана помилувалася витонченою чашечкою з білосніжного фарфору і вирішила залишити це задоволення на потім. А то без ящиків його точно поб’ють.

Кава була десь на складі, як і всі інші інгредієнти для напоїв. Вони там були в стазі, і нічого з ними статися не могло.

А випічкою мала зайнятися якась дальня родичка Маржі.

Так що найчастіше Оксана сиділа на порозі, як та сирота, і старанно записувала в зошит рецепти напоїв, котрі поступово згадувала.

І все б було добре, якби не декілька речей.

Про те, навіщо дракони дівчат насправді крадуть, вона так і не дізналася. Бо крали доволі давно і з різних причин. Одних потім віддавали за викуп. Інших залишали собі навіщось. Третіх чомусь самі повертали, ще й з дорогою цяцькою в комплекті. І що це все означало, тільки дракони знали. По словах Маржі і Кирпа, а вони явно брехали.

Розпитати Микаля про дивні драконячі традиції взагалі не вийшло. Він при першому ж запитанні знітився, загадково побліднів і втік, заявивши, що згадав про нагальну справу.

В перший раз.

В другий — підскочив як ужалений і спробував просочитися крізь стіну. Оксані навіть здалося, що він всерйоз її злякався. Але цього не могло бути.

В третій — Микаль став по-дурному посміхатися і зображати косоокого кота, котрий побачив на стіні муху. Його навіть пожаліти захотілося. І Оксана відчула себе садисткою. Хоча не розуміла чому.

Вчетверте в відповідь на традиційне запитання дракон всучив гарну коробочку з тістечком і ляпнув, що може хоч це змусить потримати рот закритим. І мабуть дуже здивувався коли тістечко розмазалось об його лоб. Очима він кліпав дуже виразно.

Вп’яте, одразу, як змив з обличчя крем, Микаль підійшов сам і з підозілим трепетом спитав:

— Я ж гарний?

— Що твоя дівоча мрія, — чесно відповіла дівчина. А навіщо брехати, якщо він може все в дзеркалі побачити?

— Але тобі не подобаюся, ти злишся, — тоном скривдженої досконалості сказав чоловік.

— Ти мене викрав! Я радіти повинна?! — щиро здивувалася Оксана.

— Це інстинкти, — повинився дракон і навіть голову опустив. Гарно так опустив, волосся колихнулося, звісилося вниз і його захотілося поправити. І взагалі, цього ящера обійняти захотілося, втішити.

— Перестань! — веліла дівчина, смикнувши головою і фізично відчувши, як це бажання злетіло в повітря і розтануло. — Ти мене зачаровуєш?

— Ні, інстинкти… — аж відступив дракон, зустрівшись поглядом з її очима.

— Які ще інстинкти?!

— На цей раз не мої, — чомусь заусміхався чоловік. — Розумієш…

— Нічого я не розумію! Причому тут інстинкти?!

— Ну, враховуючи все, спочатку забрати, заховати, а вже потім розбиратися — доволі правильне рішення, хоч і інстинктивне. А то потім то не знайдеш, то запізнишся, то ще щось…

— Ще щось? — навіщось перепитала дівчина.

А Микаль знову подивився їй в очі. Проникливо так. Аж до печінки пробрало. Дихання збилося. Обличчя по відчуттям почервоніло. Ноги стали ватними. І звідкись піднялося дивне бажання — Оксані раптово захотілося щоб її взяли на руки і кудись понесли. Все одно куди. Головне на руки. Сильні такі. Міцні. Надійні.

— Ти мене… — через силу видавила вона, згадавши, що тут є магія і так і не вирішивши в чому звинувачувати і чи варто.

— Я тебе… — хриплувато прошепотів дракон, нахилившись.

Але що саме він хотів сказати, чи зробити, дізнатися не вийшло. Бо щось так гримнуло, що будинок здригнувся, а можливо навіть підскочив. Дракон сахнувся, мов дівчина його вдарила. Зі стелі посипалося якесь мілке сміття. А Оксана несподівано для себе вигукнула:

— Трясця твоїй ящірці!

А все чому? А все тому, що так же чудово розмовляли, хоч і не зрозуміло про що. А тут перервали, причому грубо.

І найдивніше, вона відчула як ці слова наповнилися чимось і кудись полетіли, краєчком задівши лікоть Микаля. Дракон тут же почав його чухати, а його гарні брови спробували зійтися в одну на переніссі.

— Це ще що таке, ей! — обурено заволали десь вгорі. Здається на даху.

— Великі тут голуби водяться, — розгублено сказала Оксана.

А Микаль почухав лікоть, подивився вгору і дуже задоволено посміхнувся. Саме так, як посміхаються люди, котрі зробили якусь гидоту дуже неприємному колезі і розуміють, що нічого їм за це не буде.