Читати книгу - "Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі"

— А я тобі не друже!

— Так, все! Досить дитячий садок розводити! Послухай мене! Ти хоч розумієш, що сталося?

— Ну так. Я його від вас врятувала… — з деяким сумнівом несміливо вимовила Марія.

— Вигідна думка. Тільки чи не здається тобі, що він виглядає дещо… не врятованим? Тебе це ні на які думки не наштовхує?

— Не розумію.

— Отож! Так би й одразу! А ще розповідаєте, що гординя — це гріх…

— Давайте ближче до діла! — зашарілася вона.

Він посміхнувся чи то розгнівавшись, чи піднімаючи себе над нею.

— Нас обох знищить наше з тобою начальство, якщо дізнається всю правду! Він мав померти й мені душу свою віддати, а я б її за місцем призначення доставив. І тоді він би отримав те саме своє вічне життя, а я б, як завжди, виконав свою роботу бездоганно. Як вони замучили мене зі своєю жагою до вічності! Стільки разів кажемо їм, що вічності на землі немає, що на кожен дар є свій покупець, а отже, є ціна... І що? Хоч хтось прислухався до численних попереджень? У тебе, між іншим, теж була чудова нагода виконати завдання і забрати його до себе. Прошу зауважити, що методи у нас різні, а помер би він у будь-якому разі. Зараз він тільки здається мертвим. Я ж тобі фору дав майже дванадцять годин! І на що ти їх витратила, кульбабка ти наша?

— І ніяка я не кульбабка! І подачок нам ваших не треба! А час я витратила на…

— На квіточки, кошенят та марні суперечки.

— Ти стежив за мною? — здивувалася вона.

— Ти це не відчувала? — глузливо передражнив її чорт.

Марія насупилась. Чому вона не відчувала його? Чому не побачила навіть, коли він знову прийшов, і не почула про нього в думках Георгія жодного слова?

— Ні! Я намагалася його переконати!

Він засміявся, подивившись на неї та переконавшись у серйозності її слів.

— Здається, у мене це виходить краще. Не можна людям чисту правду говорити. Їх від правди верне, аж вивертає! Маси ніколи не знали жаги істини. Вони потребують ілюзій, без яких не можуть жити. Тільки хліба та видовищ. Колективний розум — не що інше, як відсутність розуму. Їх веде за собою інстинкт, та й годі.

— На твою думку, мені треба було брехати? Чим би тоді ми відрізнялися?

— А чим ми зараз відрізняємося, якщо для людини один підсумок? — філософськи зауважив чорт. — Можна було й прибрехати трохи.

— Але ж це!..

— Що це? Не дозволяється?

Вона кивнула головою.

— Тобто вам брехати належить, а ви брехати не можете? Я правильно розумію?

— Що означає нам брехати? Нам ніхто не бреше!

— Справді? А що ви, у такому разі, про Нього знаєте? Хто Його бачив взагалі з вас? Не те, що з людей!

— Але це… — і вона запнулася, розуміючи, що надто часто почала говорити «не годиться», але одразу струснула головою. — Ти навіщо мене в спокусу вводиш?

— Треба ж, ти ще й думати вмієш! — дражнив він, підводячи одну брову і дивлячись на неї лукаво. — Ну що ж, це значно полегшує моє завдання…

— Яке завдання?

— Ти хоч розумієш, що ти зараз із людиною зробила? Чи це вам розуміти теж не належить?! Чи вас там, кульбаб, нічого не вчать перед тим, як на такі завдання відправляти? Чому вас там взагалі навчають? — обурювався він, ходячи по кімнаті.

— Віра всіх урятує.

— Сліпа віра? На ось, дивись! — із запалом сказав він і витягнув з-за пазухи чорної шовкової сорочки маленький срібний хрестик.

— Як же так?! — відсахнулася вона, здивовано дивлячись то на хрестик, то на чорта, то на сплячого Георгія, побоюючись, мабуть, що він так недоречно прокинеться.

— Я також вірю! Я вірю! Так! А що тебе вражає? Він не забороняє нам вірити у будь-що. Так, я не молюся вашому Богові. Але я вірю у те, що він є! Втім, молитви бувають різні. Зовсім не обов'язково заучувати чужі слова, розповідати про правильні співзвуччя літер та їх вплив на енергію. Достатньо говорити з ним від серця.

Як він може про це знати? Чому говорить так легко, наче йому дозволено? Але хто міг би йому заборонити?

— Це просто тому, що в тебе є душа… — пробурмотіла Марія, відганяючи настирливі думки.

— А що, на твою думку, це якось взаємопов'язано? Та гаразд, можеш і не відповідати. Є питання й актуальніші.

— Наприклад?

— Якби він доїв цю кляту квітку життя…

— Як же життя, коли він помер?

— Те, що ти з ним зробила, гірше за смерть.

— Але...

— Ти що, вважаєш, що є вічне життя на землі? Так, найвищий рівень інтелекту! Він би спокійнісінько з'їв цю квітку і помер, а там — вічне життя. Таке, як він захоче сам, і ніхто не стане за нього вибирати.

— А навіщо ж тоді душі забираєте у людей?

— Ах, то ти й у це не присвячена! Цікаво! Ти знаєш, а наше начальство нам все розповіло з самого початку.