Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Усе почалося з тиші, так? Смерть починається з тиші. Коли ще не було сварок, ще не було грубих слів чи холодних поглядів. Тільки тиша. Вона заповзла в наш дім, наче змія, непомітно, тихо, аж поки не стало зрозуміло, що її тут забагато. Спочатку я навіть не звертала уваги, думала: робота, втома, накопичені турботи. Усі втомлюються. Але ця тиша була іншою. Вона не від втоми. Вона як тонка плівка, яка натягнулася між нами і стала міцнішати з кожним днем. Коли він перестав дивитися мені в очі? Коли перестав цілувати мене вранці? Коли перестав обіймати перед сном, ніби я йому більше не потрібна? У який момент просто пішов із нашої спальні? Я так часто ставлю собі ці запитання, що вже втрачаю межі реальності. Може, це я перестала бути тією, кого він любив? Може, це я сама його відштовхнула? Може, я не змогла втримати його кохання, і воно вислизнуло у мене з рук, як пісок. Але ж ми обіцяли бути разом. Обіцяли, що впораємося з будь-якими труднощами. Ми обіцяли одне одному, що кохання сильніше за всі проблеми, всі сварки, всю втому. Я дивлюся на свої руки, вони стали холодними, як лід. Я більше не відчуваю його дотиків, хоча колись він говорив, що не може без них жити. Без моїх рук... без моєї посмішки. Ні, Ігор не романтик. Але іноді з нього виривається скупе чоловіче. 

"Люблю твої руки..."

Дім став чужим. Стіни, які були свідками наших найщасливіших моментів, тепер тиснуть на мене. Раніше вони зігрівали, а тепер вони холодні, як ці нескінченні вечори, коли він знову не повертається вчасно.

За вікном дощ. Він стукає по підвіконню, немов хтось хоче увійти в мій дім, розбити цю чортову тишу. Але ні. Ніхто не вривається в цю ніч, крім мого відчаю. Я відчуваю, як він стискає мої груди, як повітря стає важким. Я більше не можу дихати в цьому будинку. Клацання замка. Ігор повертається. Я чую його кроки, тихі, ледь помітні. Він завжди так. Відтоді, як ми стали... чужими, він завжди так ходить, ніби боїться потривожити мене чи дітей. Але чомусь мені здається, що він боїться потривожити не мене, а самого себе. Він боїться того, що наші життя більше не перетинаються. Що він уже не частина цієї родини.

- Привіт, - вимовляю я, хоча мені хочеться сказати щось інше. Хочеться запитати: де ти був? Чому ти більше не говориш зі мною? Чому ти став таким чужим? Але з мене виривається тільки це просте, жалюгідне "привіт". Бо "де ти був?" уже звучало сто разів. І відповідь навряд чи стане іншою. 

Він киває у відповідь, кинувши на мене швидкоплинний погляд. У його очах я не бачу ні тепла, ні інтересу. Просто втому. Чи, можливо, це байдужість? Я не можу розрізнити.

- Ти знову пізно, - я намагаюся говорити рівно, але навіть мої слова звучать порожньо, наче відкинуті в темряву.

- Робота, - коротко відповідає він і йде у ванну. Його голос навіть не затримується в повітрі. Ці слова - як постріл у стіну, який нічого не пробиває.

Робота. Завжди робота. Спочатку вона забирала в мене його вечори, потім вихідні, а тепер забрала його повністю. Але я не вірю, що справа тільки в роботі. Це занадто просто. Занадто зручно. Він більше не тут. Я втрачаю його. Ні. Я вже втратила. Я просто не хочу в це вірити.

Коли він виходить із ванної, я знову намагаюся... Наче нічого не було. Життя навчило. Хоч би як ми сварилися, у мене було три закони: спати в одному ліжку, готувати їсти і розмовляти. Ніколи не ігнорувати. Тільки тепер в іншому ліжку спить він. 

- Ти давно не розмовляв із дівчатками, - кажу я, сподіваючись, що згадка про наших дітей хоч якось пожвавить його. - Ося все питає, чому ти пізно приходиш.

Він дивиться на мене, його очі на секунду стають м'якшими, але тут же знову повертаються у звичний стан - холодні, закриті.

- Завтра поговорю, - кидає він і знову замовкає. Завтра. Це "завтра" ніколи не настає. Завтра він знову повернеться пізно, знову буде зайнятий. Знову вибере роботу, а не нас.

- Ти не бачиш, що відбувається? - мій голос починає тремтіти. Я більше не можу тримати це всередині. - Ми перестали бути сім'єю! Ти не розмовляєш зі мною, ти не розмовляєш із дівчатками! Ти йдеш рано, повертаєшся вночі. Ми як чужі! Що з нами, Ігоре?

Моя промова обривається, бо я бачу в його очах щось нове - пекельне нестерпне роздратування. Він дивиться на мене, як на надокучливу муху. 

- Ти все перебільшуєш, Інно, - його голос звучить холодно. - Просто... робота. Я втомився. І мені набридло мусолити щодня одне й те саме. Просто лягай спати і не чекай. 

Знову це слово. Я втомилася чути, як він каже, що втомився. Усі втомлюються. Я теж втомилася. Але я не йду від нього, я не ховаюся в цій втомі, як він. Я не ставлю її між нами, як стіну, за якою можна сховатися. 

- Робота? Ти думаєш, це тільки через роботу? - я не можу більше стримуватися, біль, який так довго накопичувався, виривається назовні. - Це не через роботу, Ігоре! Ти більше не зі мною. Ти більше не тут! Який це за рахунком скандал? 

- Скандали влаштовуєш ти! 

- А тебе все влаштовує. У тебе все добре, так? Тільки в мене проблеми і тільки я влаштовую скандали. 

Він мовчить. Його мовчання - це як підтвердження моїх слів. Він не сперечається, не виправдовується. Просто дивиться на мене, наче я кажу щось незначне, що не варте його уваги. Наче мої слова нічого не змінять.

- Я більше не знаю, хто ти. Ти мені нічого не кажеш, не ділишся нічим. Ти навіть не спиш зі мною більше! Що з нами? Чому ти більше не хочеш бути зі мною?

У цей момент я помічаю, як його обличчя стає ще більш закритим. Він відводить погляд, ніби боїться зустрітися зі мною очима. Наче мої слова ранять його, але він не може цього показати.

- Інно, я просто втомився. Давай закінчимо цю розмову. Справді. Я видихався. Я не в ресурсі. Кінчай пиляти мене. Я дико задовбався. Просто задовбався, розумієш? І ти... ти задовбуэш мене ще й удома! Усе! Просто все! Досить!

Він відвертається, робить крок до дверей спальні, щоб вийти, і я відчуваю, як усередині мене щось лопається. Це неможливо. Це не може бути правдою. Я не вірю, що це кінець. Я не можу дозволити йому піти так легко.