Читати книгу - "14 днів любові, Михайло Андрусяк"

Ці слова прозвучали настільки гучно й чітко, що здалося, ніби весь світ слухає цей заклик. Вони несли не лише загрозу, але й спокусу, що ніби підкрадалася зсередини.

Поруч зі мною Фейра почала хитатися. Її обличчя раптово стало блідим, а очі наповнилися тінями втоми.

— Фейра, з тобою все добре? — запитав я, намагаючись приховати свою тривогу.

Вона сперлася на мене, її тіло здавалося таким слабким, ніби ось-ось втратить свідомість.

— Таке враження, ніби не вистачає повітря, — ледь чутно відповіла вона. Її голос тремтів.

Я сам почав відчувати це. Повітря стало важким, ніби просякнутим отрутою. Я вдихав його, і воно палило легені. Від кожного подиху я відчував, як щось чорне повільно розливається по моєму тілу, охоплюючи його зсередини.

— Рей, мені… щось кепсько… я не можу стояти, — сказала Фейра, її голос затихав, а тіло ніби ставало неживим.

— От дідько! — я схопив її, тримаючи на руках, щоб вона не впала. Її очі почали закриватися.

Моя голова паморочилася, а в грудях пекло. Я зрозумів, що Інферент знову грається з нами. Це була його помста. Він не міг змусити нас приєднатися до нього, тому вирішив просто знищити нас іншим способом.

Поглянувши на Фейру, я відчув страх. Її життя, наша спільна боротьба — усе це могло закінчитися прямо тут. 
Цей момент був пронизаний болем і відчаєм. Кожен крок здавався нескінченним, ніби сам час сповільнився, знущаючись наді мною. Я ніс Фейру на руках, її обличчя було блідим, а подих — ледь помітним. Її рука м'яко доторкнулася до мого обличчя, і це був жест, який говорив більше, ніж будь-які слова. Я відчував, як щось стискає мої груди — страх, біль і усвідомлення неминучого.

Темрява цього світу насміхалася над нами. Повітря стало густішим, пронизаним енергією Інферента, і кожен вдих віддавався у легенях пекучим болем. Я відчував, як мої власні сили зникають, але думка про те, що я можу її втратити, надавала мені сили продовжувати.

Крок за кроком, я тягнув її до печери. Моя свідомість була розірвана між минулим, у якому ми сміялися і мріяли, і теперішнім, де реальність ламала все. Цей світ зрадив нас, і я знав, що не зможу її врятувати, якщо сам впаду. Але зараз було лише одне бажання — тримати її у своїх руках до останнього подиху.

Темрява цього світу здавалася живою, вона проникала в кожну клітину, обіймала холодом і шепотіла слова безнадії. Я йшов, несучи на руках Фейру, і відчував, як з кожним її слабким подихом частина мене самого гасне. Її обличчя, колись живе і яскраве, тепер було блідим, а її риси — мов вирізьблені з тендітного мармуру.

П’ять років, які ми провели разом, були всім, що я мав. Вона була не просто частиною мого життя, вона стала його сенсом. Її віра в мене, її сила, її посмішка, яка могла змусити забути всі негаразди... Все це зараз здавалося таким крихким і далеким. Моя Фейра, моя Фея, перетворювалася на спогад прямо на моїх очах, і я нічого не міг зробити.

Кожен крок здавався нескінченним. Я відчував, як темне повітря стискало мої легені, отруюючи мене, але це було нічим у порівнянні з болем у серці. Я боявся навіть припустити, що її посмішка, її рум'янець, її голос більше ніколи не повернуться.

Вперше за весь час у цьому світі стало по-справжньому темно. Темрява накрила все навколо, ніби це був її останній удар. Але я не міг зупинитися. Я тримав її, як найцінніше у своєму житті, і йшов далі, не знаючи, чи вистачить сил дійти до місця, яке могло б дати їй шанс на порятунок.

Я тримав її руку, яка стала такою холодною, що здавалося, ніби саме життя поступово витікає з неї. Її слова, ледь чутні, тремтіли в повітрі, як слабкий відгук того світу, де ще було світло і надія.

— Так, виберемося, — сказав я, намагаючись усміхнутися, хоча кожне слово було схоже на уламок скла у горлі. — Ми повернемося, і всі дізнаються, які ми герої.

Фейра спробувала усміхнутися у відповідь, але ця усмішка була слабкою, мов промінь сонця, який пробивається крізь важкі хмари. Її зелені очі все ще світилися тим теплом, яке завжди давало мені силу, навіть тепер, коли цей світ здавався ворожим і приреченим.

— Героями, — повторила вона тихо, немов цей образ допомагав їй триматися. — Ти завжди був моїм героєм, Рей.

Я хотів сказати їй, що це вона врятувала мене. Вона була моїм героєм усі ці роки. Без неї я би ніколи не став тим, ким був зараз. Але мої губи не могли знайти слів, а серце здавалося закам’янілим від болю.

Я витер піт з її чола і тихо прошепотів:

— Ти для мене — все. Ми разом пройдемо це, обіцяю.

Але в глибині душі я боявся, що обіцянки можуть бути порожніми. У цьому світі, що поглинав усе живе, навіть я не міг бути впевнений, чи вистачить у мене сили врятувати її.

З кожною секундою її подих ставав усе слабшим, а зелені очі, що колись сяяли, тепер лише мовчки вдивлялися в мене, ніби прагнучи залишити свій відбиток у моїй душі. Її голос був слабкий, ледь чутний, але його слова прошивали мене наскрізь.

— Рей... — вона ковтнула повітря, ніби це був її останній подих. — Ти станеш моїми сімома хвилинами, коли я помру?

— Ні, не кажи так! Сонечко, ти не помреш! Навіть не думай про це! — я намагався заперечити те, що відчував серцем. Але її очі бачили правду, якої я не хотів приймати.

— Я помираю, — тихо промовила вона, ледь піднімаючи руку до мого обличчя. Її дотик був таким легким, що здавалося, ніби вона вже зникала. — Пообіцяй мені, що ти підеш далі. До своєї мрії. Просто обіцяй.

Я відчував, як кожне її слово знищувало мене. Сльози ринули рікою, і я навіть не намагався їх стримувати.

— Ми разом підемо до нашої мрії! Ти не можеш померти, чуєш? Ми разом виберемося звідси! — кричав я, намагаючись повернути її до життя, якого вона заслуговувала.

Але її рука повільно опустилася. Її очі закрилися, і я більше не чув її подиху.

— Фейра! Фейра! Сонечко, прокинься, ні! — мій голос лунав у порожній печері, але вона не відповідала.