Читати книгу - "14 днів любові, Михайло Андрусяк"

Теплий запах маминого хліба, сміх у саду, перший поцілунок із Фейрою, звук її голосу — усе це пішло. Залишалася лише тиша. Глуха, холодна тиша, яка розросталася в його серці, наче отрута. У голові зяяла бездонна порожнеча, його душа здавалася спорожнілою, ніби хтось вирвав із нього щось життєво важливе. Він не міг згадати жодного обличчя, жодної події, жодної мрії.

— Життя... це всього лише миті. Такі швидкі, такі крихкі. Ми думаємо, що воно нескінченне, що є час на все: на мрії, на виправлення помилок, на те, щоб сказати тим, кого любимо, наскільки вони важливі. Але воно завжди втікає, залишаючи нам тільки спогади.

— Ми біжимо за майбутнім, не помічаючи, як сьогодення стає минулим. Я бігав... я гнався за ідеалами, за мріями. Але тільки зараз я розумію, що справжнє життя було в тому, як я сміявся разом із тобою, Фейро. Як ти дивилася на мене своїми очима, повними світу. Як ти тримала мене за руку, коли я відчував себе найслабшим.

— Якщо це кінець, то я дякую за кожен момент, за кожен подих, за кожен дотик. Життя — це не ті битви, які ми програли, і не мрії, яких ми не досягли. Життя — це люди, яких ми любили. І я... я люблю тебе, Фейро. Завжди любив... і завжди буду.

Рей закрив очі, залишаючи після себе лише відчуття втрати й теплу пам’ять про кохання, яке ніколи не зникне.
 

Кінець