Читати книгу - "14 днів любові, Михайло Андрусяк"

Щоб ти завжди була поруч.
Перший танець: Наступний спогад переніс мене в святкову залу академії. Це був день нагородження, і нас усіх зібрали в парадній формі. Фейра, у своїй легкій сукні, виглядала як принцеса. Я ніяково стояв біля стіни, поки інші танцювали.

Що ти тут стоїш? - запитала вона, підійшовши до мене.
Не вмію танцювати.
А я теж, - відповіла вона, взявши мене за руку. - Давай разом виглядатимемо незграбно.
Вона потягнула мене на майданчик, і ми танцювали, наступаючи одне одному на ноги і сміючись. Але в той момент весь світ зник. Був лише її сміх і її рука в моїй.

Перший раз, коли вона назвала мене героєм
Ми сиділи під великим деревом на полігоні після важкого тренування. Вона притулилася до мене, змучена, але щаслива.

Рей, ти знаєш, що ти герой? - несподівано сказала вона.
Герой? - здивувався я. - Чому це?
Тому що ти завжди знаєш, що робити. Завжди підтримуєш мене. І я відчуваю себе захищеною, коли ти поруч.
Я тоді лише посміявся, вважаючи це жартом. Але зараз, коли я згадував її слова, я відчував, як вони проникли в найглибші куточки мого серця.

Її обіцянка: Спогад переніс мене на пагорб, де ми колись дивилися захід сонця. Вона раптом сказала:

Рей, якщо щось станеться, обіцяй, що не здасися. Я хочу, щоб ти жив заради нас обох.
Але ти ж будеш поруч, - відповів я.
А якщо ні? - тихо запитала вона, дивлячись мені в очі.
Я тоді лише обійняв її і сказав:

Ми завжди будемо разом.
Ці спогади несли мене крізь біль і втрати. Вони були свідченням того, що її життя залишило у моєму серці світло, яке не згасне ніколи.

Спогад розгорнувся, як ніжний серпанок, перенісши мене в той особливий момент, коли я вперше зважився відкрити свої почуття. Ми з Фейрою сиділи на краю крутого скелястого схилу, дивлячись на захід сонця. Це було місце, де ми часто ховалися від шуму академії, від тренувань, і просто залишалися наодинці.

Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в усі відтінки помаранчевого і рожевого. Її обличчя світилося у світлі останніх променів, і я не міг відвести від неї погляду.

Рей, що ти так дивишся? - запитала вона, помітивши мій погляд. В її голосі звучав знайомий насмішливий тон, але в очах був теплий блиск.

Просто думаю, - відповів я, намагаючись тримати себе в руках, але серце билося, як шалене.

Думаєш? І про що ж, якщо не секрет? - її усмішка стала ще ширшою, вона нахилилася до мене, очікуючи відповіді.

Я глибоко вдихнув. Це було важче, ніж будь-яка битва чи випробування, через які я проходив в академії.

Фейра, я... Я маю тобі щось сказати, - почав я, відчуваючи, як слова застряють у горлі.

Говори вже, не муч мене! - жартівливо кинула вона, але в її голосі була нотка очікування.

Я відчув, як мене охоплює хвиля рішучості. Знову подивився на неї і взяв її за руку. Її долоня була теплою, маленькою у моїй.

Фейра, я кохаю тебе. Кохаю давно, ще з тих пір, як ти розбила мою чашку в їдальні і сказала, що це я її штовхнув.
Вона застигла, її посмішка зникла, але в очах засяяла якась особлива іскра. Я продовжив:

Ти для мене більше, ніж друг, більше, ніж напарниця. Ти моє натхнення, мій спокій, моя мрія. Я не можу уявити своє життя без тебе.
Фейра мовчала кілька секунд, які здалися мені вічністю. Потім вона раптом засміялася. Я відчув, як серце стискається від страху, що це був її спосіб відмовити.

Рей, ти такий дурень! - сказала вона, все ще сміючись. Але її очі блищали, а на щоках заграв рум'янець. - Я теж кохаю тебе, тільки боялася, що ти цього ніколи не зрозумієш.
Мій подив швидко змінився на радість. Я посміхнувся, і вона обережно наблизилася до мене. Наші лоби торкнулися одне одного.

Довелося ж тобі так довго чекати, - додала вона з усмішкою.

Але ж я це зробив, - відповів я, сміючись разом із нею.

У той момент, коли сонце ховалося за горизонтом, а небо ставало темно-синім, ми залишалися там, тримаючись за руки, знаючи, що наше життя змінилося назавжди.

Спогад із домом, наповнений затишком і теплом, розпочався у голові Рея, як м'яке сяйво серед темряви. Він бачив кухню, де мама завжди готувала його улюблені страви. Запахи свіжоспеченого хліба, яким вона зустрічала його після довгих днів у академії, ніби знову заповнили його груди.

Він бачив, як у дитинстві бігав по саду за метеликами, ловлячи їх своїм саморобним сачком, а тато стояв поруч, сміючись і спостерігаючи за ним. Це були ті моменти, які наповнювали його життям. Той день, коли вони разом саджали першу яблуню у дворі, повернувся до нього, і він відчував у руках важкість лопати, запах свіжої землі, а поруч — татову міцну руку.

На стіні в їхній вітальні завжди висіла картина із заходом сонця. Він пам’ятав, як довго сидів перед нею, мріючи про великі звершення, і як тато завжди казав: «Сину, ти можеш досягти всього, якщо будеш вірити». Рей раптом зрозумів, як сильно скучає за цим домом, за тим простим життям, яке здавалось таким далеким і недосяжним тепер.

Цей спогад був тихою гаванню серед буревію його душі. Він наче знову став маленьким хлопчиком, який просто хотів повернутися додому, до мами і тата, до тихих вечорів із чаєм, до безтурботного дитинства.

Із теплом, що переповнювало його душу, все раптом почало змінюватися. Яскраві фарби спогадів тьмяніли, мов гасне свічка на вітрі. Картини дитинства, мить визнання в коханні, посмішка Фейри — усе почало розпадатися на дрібні уламки.

Рей намагався вхопитися за них, утримати, але вони розсипалися, зникали, мов пил у пустоті. Він чув, як голос Інферента лунав у його свідомості, темний і владний:

— Спогади — це сила. Але тепер вони тобі більше не належать.

— Ні! Ні! Зупинися! — кричав Рей, стискаючи кулаки, намагаючись утримати хоча б щось. Але він відчував, як кожна мить, кожен дорогоцінний спогад, що був його світлом, його життям, вислизає.