Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

3. Брак сильної центральної партії. Під “центровістю” розуміємо твердий демократичний курс, без ухилів чи то в бік військової диктатури, чи радянських експериментів. Партії в політичному житті репрезентують вольовий чинник; їхня роля особливо велика в революційних обставинах. Якщо, як ми підкреслювали раніше, в Галичині під час визвольних змагань була здійснена широка всенаціональна коаліція, то цю заслугу можна в першу чергу записати на рахунок провідництва центрової Націонал-Демократичної партії. На Наддніпрянщині зародки партії того типу бачимо у т. зв. соціялістах-федералістах, подекуди, може, у хліборобах-демократах. Якщо ці зародки не розвинулися у повній силі, то причина напевно не лежала в тому, що для цього буцімто бракувало соціяльно-економічних передумовин. Але царський абсолютизм, що заганяв політичне життя в підпілля, гальмував зростання масової поміркованої демократичної партії, а зате посередньо сприяв розвиткові екстремістичних революційних груп. Недостача міцної центрової націонал-демократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об’єктивна ситуація вимагала від України не соціялістичного, а “дрібнобуржуазно”-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику (як це, наприклад, робила більшість соціял-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим прин-ципам провадила до доктринерських експериментів (в ролі “соціялізації землі”), які хаотизували країну.

Крім згаданих органічних слабостей української соціяльно-політичної структури, доводиться накінець ще вказати на деякі ідейні збочення тогочасного українства. Ці речі тяжко схарактеризувати кількома словами. Загально кажучи, маємо на думці дух народництва, революційної романтики та соціяльного утопізму. Під “народництвом” розуміємо характеристичне для тодішньої української інтеліґенції переконання, що критерієм для оцінки всіх громадських явищ повинні бути інтереси та прагнення народу, при чому під окресленням “народ” розуміли звичайно не, як на Заході, загал населення країни, але тільки найтемніші і найбідніші верстви; всьому, що підіймалося понад поле зору цього найменшого брата, народницький світогляд відмовляв рації існування, як панській видумці Це мужикопоклонство, - що нічого спільного не мало із розумінням демократії у культурних націй Заходу, - заважило, мабуть, і в нефортунному підборі назви держави: “народна республіка”.{10} У пізніших роках пробували на західніх мовах перекладати це, як “національна” або “демократична республіка”. Але це вже було корегування історії заднім порядком[75].

Якщо мова про явище, що ми його назвали “революційною романтикою”, то маємо на увазі панівний у той час погляд на революцію не як на засіб для досягнення точно означених, реальних політичних цілей, але як на своєрідну самоціль. Розпутана динаміка революційної стихії веде, мовляв, неухильно до добра, до всебічного визволу людини, народу й людства. Хто хоче пізнати духовість захоплення революційною романтикою, знайде її талановите літературне відображення в Юрія Липи й Юрія Яновського. До речі, зовсім подібний “містицизм революції” згодом плекали теж, у трохи змінених формах, наші інтегральні націоналісти міжвоєнного покоління.

Щодо “соціяльного утопізму”, то суть його полягала не в змаганні до радикальної зміни існуючих у передреволюційній Україні соціяльних відносин. Непотрібно доводити очевидну істину, що дореволюційний соціяльно-економічний стан був гостро незадовільний. Питання в напрямі та характері пропонованих змін. Чи Україна, що тільки починала підійматися із двісталітнього політичного небуття та що в ній біля 70% населення було неграмотним, була покликана робити футуристичні експерименти, що на них не дозволяли собі й заможніші та більш освічені нації?

Ми назвали попередньо III і IV Універсали “метрикою народження” новітньої України, але рівночасно зазначили, що в них відбилися і певні недоліки української політичної думки доби революції. Наприклад, звертає увагу повне вилишення в них арґументів історично-правного характеру. III Універсал, що покликав до життя УНР, обґрунтовує це розвалом всеросійського Тимчасового уряду та небезпекою анархії в країні; IV Універсал, що проголосив повну суверенність УНР, обґрунтовує це напастю російських більшовиків на Україну (знаходячи при цьому слова, сповнені сили й гідности) та потребою заключити мир з Центральними державами. Це були чесні арґументи, які відповідали тодішнім реальним умовам і не були пропаґандою. Ця внутрішня чесність корисно відрізняє універсали Центральної Ради від усяких більшовицьких актів та проголошень, які, однаково під час революції, як і в пізніші часи, відзначалися лицемірною забріханістю та звичайно служили для маскувальних цілей. Однак не може не вражати “грубий емпіризм” - якщо вжити цього слова - арґументів, що їх знаходимо в III і IV Універсалах, та неуміння поставити справу відродження державности та відриву України від Росії на принциповий ґрунт та в широку історичну перспективу. З цього погляду було б цікаво порівняти наші універсали з аналогічними грамотами інших націй, наприклад, з американською Деклярацією незалежности 1776 року.

Надзвичайно цікавим ідеологічним документом того часу являється конституція УНР, ухвалена 29 квітня 1918. Як відомо, цього самого дня стався гетьманський переворот. І конституція УНР ніколи не ввійшла в життя. Це, до певної міри, було щастям, бо нема сумніву, що конституція 29 квітня не мала шансів витримати пробу життя; таким чином її творці врятувалися від компромітації. Конституція УНР не дбала про те, щоб установити стабільну та авторитетну виконавчу владу та незалежну владу судову. І суд і уряд підпорядковувалися всесильному парляментові. Наприклад, уряд не мав права розв’язувати парлямент та розписати нові вибори; зате парлямент (“Всенародні збори”) мав право оголошувати вотум недовір’я не тільки урядові в цілому, але й поодиноким міністрам. Тим знищувалася всяка внутрішня солідарність уряду, а поодинокі міністри прямо підпорядковувалися наказам партійних фракцій у парляменті. Разом з цим конституція установляла т. зв. пропорційну систему представництва в парляментських виборах - систему, яка у практиці сприяє партійному роздрібненню й через це робить законодавче тіло мало працездатним. Як курйоз можна додати, що конституція УНР не знала ні установи голови держави (президента), ні навіть голови уряду (прем’єра). Ким у цьому устрої мала здійснюватися єдність курсу практичної політики країни, залишається загадкою без відповіді. Конституція заявляла, що “УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування”, але цілком не дбала про розмежування компетенцій між органами самоврядування та центральною владою. Доводиться ствердити, що з погляду “конституційної архітектоніки” документ, що про нього тут говоримо, був твором непродуманим, незугарним і дилетантським. Його автори були, очевидно, людьми малої практичної та теоретичної підготовки у питаннях державного будівництва - природний результат умов, що в них розвивалося дореволюційне українство[76].

Не треба недооцінювати сили українського національно-визвольного руху 19 та початку 20 стол. Царський абсолютизм, не зважаючи на всі зусилля, не зміг його знищити. Після 1905 року український рух набрав масового характеру і швидко проникав у щораз ширші шари суспільства. Проте перша світова війна прийшла для України на яких 20 літ завчасно. Раптове падіння царизму