Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

поставило Україну в 1917 році перед завданнями, що об’єктивно перевищували наші спроможності. Українство, що в Російській імперії даремне мріяло про навчання на рідній мові у народних школах, опинилося віч-на-віч перед проблемами будування держави. Тому, коли дивимося на ці речі з перспективи історії, не повинні нас дивувати помилки й заламання того часу. Не повинно нас теж дивувати, що інші нації, - наприклад, Польща, Чехія, Фінляндія, - здобули по першій світовій війні незалежність, а Україна ні. Не тільки проблема була в нашому випадку, - з уваги на особливості української географічної ситуації, - трудніша, але й наша власна внутрішня підготованість та політична дозрілість була нижча.

Чи ці ствердження не повинні викликати в нас національного “комплексу меншевартости”? Навпаки! Ми можемо бути горді з наших попередників, що не завагалися взяти на себе надлюдський тягар та що мужньо несли його серед найтрагічніших обставин. Люди не були об’єктивно підготовані до завдань, які на них упали, але вони росли у процесі самої роботи, вони вчилися, хоч би й ціною тяжких помилок. Вчилося й українське суспільство в цілому. Всі історичні свідчення стверджують, що, наприклад, настрої мас виглядали влітку 1919 року уже цілком інакше, ніж на переломі 1917-18 років. Закуштувавши більшовиків і денікінців, українське село навчилося цінити потребу власної національної влади. Подібну еволюцію бачимо й на верхах. Ось так на зміну наївному пацифізмові та антимілітаризмові 1917 року тепер прийшло зрозуміння ваги військової справи. Росло відчуття конечности ладу і правопорядку у країні, - боротьба з погромами, анархією, революційно-отаманською самоволею. УНР твердіше брала курс на “нормальну” демократію, очевидно, з пристосуванням до специфічних українських умов, та відмовлялася від раніших футуристичних експериментів в областях конституційної та економічної політики. Характеристична риса: коли конституція “першої УНР” (1917-18) не знала установи голови держави (президента), “друга УНР” (1919) фактично витворила цей пост в особі С. Петлюри, як “голови Директорії” та “головного отамана”.

Тому було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя.

ВКЛАД ГАЛИЧИНИ В УКРАЇНСЬКІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ{11}

Хочу порушити в цій статті одну дуже небезпечну проблему. Небезпечна вона тим, що всі справи, що стосуються взаємовідносин Східньої і Західньої України, обросли в нашому суспільстві силою-силенною різних забобонів, упереджень, образ і претенсій. Тому, може, було б більш “педагогічно” тих речей взагалі прилюдно не зачіпати, а коли вже про них говорити, то з максимальним почуттям міри й відповідальности.

У східняцько-західняцьких дебатах перша річ - це установлення критерія. На наш погляд, критерій може й мусить бути тільки всеукраїнський, державницький. Про оборону якогось галицького партикуляризму не може бути мови. Але, з другого боку, ми обстоюємо конечність ствердити об’єктивно галицький внесок до всеукраїнської скарбниці. В цьому відношенні багато з наших братів із східніх земель має дивний підхід: вони “всеукраїнськість” розуміють як нівечення, як погірдливе відмовлення вартости тому, що своїм трудом здвигнула Західня Україна.

Міркування Юрія Дивнича{12} про роки 1918-19 в Галичині не позбавлені цієї односторонности. Його принагідний поклін у бік “високоідейного галицького січового стрільця, ім’я якого записано золотими літерами в наш літопис” - це літературна фраза, яка ні до чого не зобов’язує, бож Дивнич заперечує цілковито те політичне й духовне підложжя, що галицького січового стрільця породило.

Переходимо до речевої аналізи зриву 1918-19 років. У чому ж всеукраїнське значення галицького зриву 1918-19 років? Насамперед у тому, що галицьке українство двигало саме одно цілий західній, протипольський фронт. Чи боротьба проти польської навали це частина всеукраїнської національної політики, чи приватний спорт галичан? Що зробив Київ для оборони Львова? Не докорятимемо Києву, бо він сам боровся тоді з велетенськими труднощами. Але належить шана й тим, що, не маючи підтримки з центру, власними силами не тільки захищали від кількакратно могутнішого противника свою рідну землю, але тим самим здіймали з центру потребу турбуватися про цілий західній фронт. У цьому світлі докір Дивнича галицькому проводові того часу, чому він “негайно не проголосив приєднання до Києва”, звучить доволі неповажно. Бо можна сумніватися, чи Київ був би тоді врадуваний таким дарунком. Практично означало б це для Києва конечність перебирати відповідальність за оборону західніх кордонів України, до чого він явно був нездібний. Чи міг галицький уряд Петрушевича, як пропонує Дивнич, самолік-відуватися, коли справа наших західніх земель була мілітарно й дипломатично не вирішеною?

Мало того, що Галичина двигала сама весь протипольський фронт, вона постійно давала багато і для фронту протимосковського.

Згадати хоча б відому історичну ролю Січових Стрільців, що їх ядро творили галичани, колишні воєннополонені, а також похід об’єднаних українських армій на Київ влітку 1919, що військово лежав передусім на плечах УГА; здобуття Києва це взагалі останній радісний епізод у трагічній епопеї української революції.

Ми не казали й не хочемо казати, що в Галичині в 1919-20 роках усе було гаразд, що багато речей не могло бути зреалізовано краще, що з галицького населення не можна було б видобути ще більшого зусилля. Але факт залишається фактом, що одна провінція, яка своїм простором дорівнювала приблизно одній східньоукраїнській губернії, виставила армію, яка своїм числом (не згадуючи про дисципліну) дорівнювала, а, мабуть, і перевищувала армію, що її виставив кількадесятимільйоновий східньоукраїнський масив. Не забуваймо, що Галичина була тоді вже тяжко зруйнованим побоєвищем світової війни, що через нього кілька разів перевалювалися фронти в 1914-17 роках.

Юрій Дивнич плутається у виразних логічних суперечностях. Раз у нього щось немов жаль до Галичини, що вона “в подіях 1917 до 1923 року не змогла відограти ролі П’ємонту”. В іншому місці обурення на тих галичан, що дерзали виконати місію “контрреволюційних варягів” на Сході. Слово “варяг” набирає у Дивнича лайливого посмаку. Чому? Із уважного читання Липинського, що в нього він, мабуть, позичив це поняття, міг би був Дивнич довідатися, що без консервативного, порядкуючого, “контрреволюційно-варязького” полюса неможливе збудування держави. Саме тільки розгойдування сліпих стихій революції, не зрівноважене порядкуючими силами, мусіло привести до катастрофи[77].

Якщо місцевий консервативний первень у Східній Україні був заслабий, то чи це великий злочин галичан, коли вони дійсно хотіли бути в хаосі революції “варязьким” каталізатором? На наш скромний погляд, у цьому була, після провалу східньоукраїнського Гетьманату, остання шанса української державности взагалі. Коли можна говорити про провину Галичини, то хіба в