Читати книгу - "Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська"

— А ти не підслуховуй! І взагалі, якщо ти вже такий великий і могутній, мій би мені і воду зігріти, ніж ото бурчати!

Взагалі-то, я не була впевнена, чи здатний дух на щось таке. Чи є в ньому магія? Чи здатен він якось впливати на зовнішній світ?

Мені ще стільки треба дізнатися про цей світ та його правила, а я, ніби на зло, застрягла в цій кімнаті! Ще й сусід непроханий, й завжди життям незадоволений!

— Що?! Я?! — заревів дух, — Щоб великий і могутній Роттус грів якусь воду для дурного дівчиська?!

— Та-та, це для тебе надто складно. Розумію, — відмахнулася я, перегортаючись на інший бік, й намагаючись влаштуватися у ліжку зручніше. Ось тільки воно, схоже як і усе в цій академії, виявилося старим та скрипучим.

Є тут бодай щось, на чому ніхто не економив? Крім їжі, звісно. До неї я претензій не мала. Хіба що до її відсутності.

— На ній, до речі, теж, — “потішив” мене дух, — Просто домашні духи з чого завгодно зроблять цукерочку. Сутність в них така.

— То це вони усю їжу в академії готують? — здивувалася я.

— Та звісно! Кухарів наймати — то ж треба зарплатню платити, а духи, вони як ув’язнені, то вже нікуди не подінуться! Кажу ж, жадібним був колишній ректор! Жадібним паскудником!

З цим було складно не погодитися. А ще раптом стало шкода цих духів. Їх, виходить, проти волі тут тримають і до роботи змушують. А вони он які талановиті…

— Несправедливо це, — зітхнула я.

— Ну, ти надто вже їх теж не жалій, — заспокоїв мене Роттус, — Це, як-не-як, мета їхнього існування. Вони без роботи довго не витримають: або розсіються від нудьги, або капостити почнуть. А тоді їх швидко відловлять та знищать.

— Але ж їм не платять, і тримають, як рабів!

— А навіщо їм гроші? — щиро здивувався дух, — Вони ж безтілесні! Ти ще мені шмат м’яса за допомогу запропонуй!

Тут вже настала моя черга дивуватися:

— А ти хочеш?

— Може й хотів би, — неочікувано зізнався він, — Та як я його з’їм без тіла та шлунку, дурна твоя довбешка?

— Може досить мене вже так називати? — обурилася я, раптом сідаючи у ліжку, — Взагалі-то в мене ім’я є! Агата я! А-га-та!

— Гарне ім’я... І це анітрохи не змінює того, що його носить дурне дівчисько, — заявив цей впертюх, — Якщо і далі так поводитимешся, то про твою “втрату пам’яті” дізнається не лише ректор, а й справжній злочинець! І вже він, будь впевнена, не буде годувати тебе гарячим супом!

Я навіть дихати на мить припинила і швидко закліпала.

— То ти знаєш хто мене підставив?!

— Ти що, мене за Бога тримаєш? Звідки мені знати того, кого я в очі не бачив? — пирхнув Роттус, в одну мить розбиваючи мої надії на друзки.

Я впала на спину, й важко зітхнула, дивлячись у темну стелю.

Ну звісно, так легко усе не вирішиться. В мене взагалі усе через одне місце…

— Але ж бодай щось ти знаєш? — з надією спитала я, — Наприклад що сталося зі справжньою Арієстель чи як я опинилася в цьому тілі?

Мені була конче потрібна бодай одна відповідь, бо незнання зводило мене з глузду.

Як мені взагалі вижити в цьому світі, вдаючи когось, про кого я нічогісінько не знаю?

— Тут усе складно, — якось знічено спробував пояснити дух, — Справа у тому, що я сам не все пам’ятаю. Знаю тільки, що пов’язаний з нею був. А коли її душа розпалася, то і мене зачепило, хоча взагалі мало б знищити. Гадки не маю, як вцілів та до твоєї душі прив’язався. Мабуть справді хтось з Богів втрутився…

Від такої новини я раптом похолола й судомно ковтнула.

В мене, звісно, були різні підозри. Мала ж її душа кудись потрапити, якщо я зайняла її тіло?

Та ось так дізнатися, що дівчина, котру я тепер кожного дня бачитиму в дзеркалі, мертва, якось лячно…

— То справжньої Арієстель більше немає? — хрипко спитала я.

— Схоже що так. А от відповідальний за це досі в академії. Й, щось мені підказує, йому кортить дізнатися як ти спромоглася вижити, й виправити це непорозуміння…

Після слів Роттуса я згадала свій сон, й відчуття, котрі не відпускали мене навіть після. Невже це були останні спогади Арієстель?

Намагаючись заспокоїтися, я обійняла себе за плечі. Хотілося з головою залізти під ковдру, щоб, як в дитинстві, сховатися від усього світу. Та хіба від вбивці це врятує?

Матінко, що ж мені робити?

— На твоєму місці я б тримався якомога ближче до нового ректора. Схоже той зацікавлений у розкритті цієї справи, й збереженні твого життя. А ще в жодному разі нікому не розповідав про те, що ти — не з цього світу. Краще нехай вважають, що ти все забула, або з глузду з’їхала.

— Іншомирці тут поза законом?

— Справа не в цьому… — пробурмотів Роттус, а тоді важко зітхнув, — Святі бурульки! Як же складно усе пояснювати тому, хто нічогісіньки не знає про цей світ! Ти зрозумій, душа, навіть звичайна, — це чиста енергія. Джерело магії, іншими словами. Однак відділити її від тіла носія, не знищивши при цьому, майже неможливо. Проте твоя душа до цього тіла не належить. Тож витягти тебе з нього — мов цукерку в дитини забрати. Й, якщо про це дізнаються, скористатися цим бажаючих буде достатньо.