Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Печера затихла, лише відлуння рику дракона ще гуділо в кам’яних стінах. Золоті жили блищали в тьмяному світлі, відбиваючи спалахи магії, що досі гуділа в повітрі. Келен стояв, тримаючи посох напоготові, його ефірний щит мерехтів, готовий до нової атаки. Дракон, чия луска поглинала світло, нахилив величезну голову, його очі, схожі на розпечене вугілля, уважно вивчали Келена. У них більше не було лише люті — тепер там промайнула цікавість. Звір не атакував, а повільно склав крила, змусивши пил здійнятися з підлоги. Келен відчув, що момент напруги минув, але не опустив посох.

Раптово дракон заговорив, його голос був низьким, гримучим, наче грім у горах:
— Ти незвичайний, смертний. Назви своє ім’я.

Келен здивувався, але його новий голос, створений артефактом, пролунав упевнено й чітко:
— Я Келен. А ти хто?

Дракон видав звук, схожий на хрипкий сміх, і його ікла блиснули.
— Я Зарґот, Повелитель Тіні. Тисячоліття я бачив цей світ, але жодна істота не билася зі мною так, як ти… і не залишилася стояти без втоми. Хто ти, Келене? Ти не пахнеш людиною.

Келен відчув, як його кістки затремтіли. Він не чекав, що дракон помітить його природу так швидко. Але брехати не було сенсу — Зарґот бачив його магію, його витривалість. Келен повільно зняв маску, відкриваючи порожній череп. Його очниці дивилися на дракона без страху.
— Я не людина, — сказав він. — Я… скелет, оживиший магією. Але я не слуга некроманта. Я вільний.

Зарґот нахилив голову ближче, його подих обпік повітря, але в очах з’явилася цікавість.
— Нежить, що говорить і б’ється, як герой? Це лише частина відповіді, Келене. Що привело тебе до моєї печери?

Келен опустив посох, відчуваючи, що бій закінчено. Його мантія, подерта в бою, раптово зашурхотіла, і він помітив, як дірки на ній затягуються, наче нитки самі сплітаються. Магія мантії, яку він узяв із бібліотеки, виявилася сильнішою, ніж він думав — вона відновилася, не залишивши й сліду від пошкоджень. Це додало йому впевненості. Він заговорив, його голос звучав м’яко, але твердо:
— Я мандрую світом, щоб вивчати магію, культури, артефакти. Я чув про тебе, Зарґоте, і хотів поговорити. Або, якщо доведеться, битися. Але я радий, що ми розмовляємо.

Дракон видав ще один хрипкий сміх, цього разу тепліший.
— Ти дивуєш мене, Келене. Тисячоліттями я не зустрічав того, хто прийшов би до дракона за розмовою, а не за моїм золотом. — Він кивнув на блискучі жили в стінах. — Я вражений твоєю силою. Жодна істота за мої тисячу років не билася так довго й не залишилася невтомною. Я хотів би служити такій могутній істоті, як ти.

Келен завмер. Служити? Він, скелет, що лише недавно почав жити серед людей, мав би стати господарем дракона? Ця думка була водночас спокусливою й лякаючою. Він похитав головою, стараючись підібрати слова:
— Я не шукаю слуг, Зарґоте. Моя мета — знання. Я хочу зрозуміти світ, його історію, його магію. Але… — він помовчав, дивлячись у палаючі очі дракона, — ти сказав, що хочеш служити. Чому? Чого прагнеш ти?

Зарґот повільно ліг на кам’яну підлогу, його хвіст згорнувся навколо купи золота. Його голос став тихішим, але глибшим, наче спогади оживали в ньому:
— Я дракон, Келене. Моя природа — охороняти. Золото, артефакти, історію — усе, що має цінність. Я мрію про королівство, де мої скарби будуть у безпеці, де я захищатиму не лише каміння, а й спадщину. Але цей світ змінився. Люди приходять за моїм золотом, маги — за моєю силою. Ти перший, хто прийшов за знаннями.

Келен відчув, як його кістки гудуть від цих слів. Він сів навпроти дракона, тримаючи посох на колінах, і заговорив:
— Тоді розкажи мені. Ти бачив світ тисячу років. Я хочу знати його історію — ту, в якій ти брав участь.

Зарґот заплющив очі, ніби занурюючись у спогади. Коли він заговорив, його голос наповнив печеру:
— Давно, коли гори були молодшими, я воював за Кратію — королівство ельфів, що розкинулося в лісах на півночі. Їхні міста сяяли, наче зірки, їхня магія була чистою, як джерела. Але люди зажадали їхніх скарбів: зілля, що лікували будь-які рани, магічну зброю, що не знала зносу, і найголовніше — Лук Місяця. — Дракон зробив паузу, його очі спалахнули. — Легендарний артефакт ельфів. Лук, що не потребував стріл — він створював їх із місячного світла, і кожна стріла влучала в ціль, незалежно від відстані чи перешкод. Люди почали війну, об’єднавши свої королівства проти Кратії.

Келен слухав, затамувавши подих, хоч дихання в нього не було. Історія Кратії була лише згадкою в його книгах, але тепер вона оживала.
— І що сталося? — запитав він тихо.

— Війна тривала десятиліття, — продовжив Зарґот. — Я бився на боці ельфів, спалюючи людські армії. Але їх було забагато. Кратія впала. Лук Місяця зник під час останньої битви — кажуть, його сховали, щоб люди не заволоділи ним. Ельфи розсіялися, а мене, дракона, прогнали. Відтоді я живу тут, у цих горах, і люди приходять — одні за золотом, інші за славою. Усі гинуть.

Келен відчув сум у голосі дракона. Він подумав про свою бібліотеку, де охороняв артефакти й книги, і зрозумів, що їх із Зарґотом об’єднує прагнення зберігати цінне.
— Мені шкода Кратії, — сказав він. — І Луку Місяця. Можливо, він усе ще десь є. Але чому ти залишився тут, сам?

Зарґот підняв голову, його очі блиснули.
— Бо я чекав. На когось, хто не боїться мене, хто не прагне лише скарбів. Ти, Келене, перший, хто бився зі мною й залишився для розмови. Твоя сила й твоя мета… вони варті моєї служби.

Келен похитав головом, його кістки клацнули від руху.
— Я не господар, Зарґоте. Але я радий, що ми поговорили. Твоя історія — це те, заради чого я мандрую. Якщо ти хочеш охороняти скарби, можливо, ми знайдемо місце, де твоя сила буде потрібна. Але спочатку я хочу дізнатися більше — про світ, про магію, про артефакти, як Лук Місяця.

Дракон усміхнувся — якщо дракони могли усміхатися.
— Тоді залишайся, Келене. Я розповім тобі більше. І, можливо, ми знайдемо спільну мету.