Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 3: Смерть в архіві., Віталій"

Наступні кілька днів стали для підполковника Солов'я та лейтенанта Петренка періодом майже безперервної роботи. Погроза, що пролунала по телефону, лише посилила рішучість Сергія. Він перевірив, що його батьки у Веселому знаходяться під негласним наглядом поліції, і це дало йому певне, хоч і тимчасове, заспокоєння. Тепер весь його фокус був на розкритті вбивства архіваріуса Коваленка та викритті тих, хто ховався за таємницями минулого.

Соловей з головою поринув у аналіз зібраних даних. Списки та схеми з мікрофільму, фінансові звіти, зібрані Петренком, та фрагменти розшифрованого тексту від професора Гнатенка – усе це оберталося в його голові, наче шестерні складного механізму. Він шукав не лише ім'я, а й логіку, зв'язок між усіма елементами.

— Іване, повернемося до того, що сказав Коваленко перед смертю, — промовив Соловей, розглядаючи фотографії місця злочину. — Марина Олександрівна казала, що він був схвильований і казав, що "натрапив на дещо цікаве". Що це могло бути?

Петренко переглядав свої нотатки.

— Він не уточнював. Але після цього він знайшов цей мікрофільм і, судячи з усього, заховав його.

— Саме так. Отже, щось сталося після того, як він знайшов це. Можливо, він з кимось зустрівся, або хтось дізнався про його знахідку. Або ж він сам намагався її оприлюднити.

Розшифрований професором Гнатенком фрагмент тексту з конверта виявився ключовим. Це був шматок старого акту про передачу цінностей. У ньому згадувалося прізвище, яке Соловей вже бачив у списках фінансових махінацій. Це було прізвище Олексійчук. Але не Дмитро, а інша, менш відома гілка родини. Це була Марія Олексіївна Олексійчук, онука Іллі Івановича, але не пряма спадкоємиця, як Дмитро. Вона була історикинею, дослідницею, яка працювала в одному з наукових інститутів. Вона не була настільки публічною, як Дмитро, але мала велику власну бібліотеку і була відома своїм інтересом до родоводів.

— Іване, перевір Марію Олексіївну Олексійчук. Особливу увагу зверни на її вік, її діяльність, її зв'язки. Можливо, вона якось пов'язана з архівами, або з Коваленком, — дав вказівку Соловей.

Петренко швидко перевірив інформацію. Виявилося, що Марія Олексіївна справді була знайома з Коваленком. Вони співпрацювали по деяких дослідженнях. Більше того, вона нещодавно, за місяць до вбивства, зверталася до бібліотеки з проханням надати доступ до тих самих фондів, над якими працював Коваленко. Її прохання було задоволене, але за дивним збігом обставин, саме тоді, коли Коваленко був близький до розкриття.

Соловей, аналізуючи всі дані, раптом все зрозумів. Замовником убивства була Марія Олексіївна Олексійчук. Вона не була головною спадкоємицею великих статків, але вона була тією, хто досконало знав історію своєї родини. Вона, можливо, і сама шукала ці документи, щоб приховати правду, або ж випадково дізналася, що Коваленко натрапив на них. Її інтерес до архівних документів був не просто науковим, а особистим.

— Вона не просто історик. Вона приховувала свою власну родинну історію, — промовив Соловей. — Вона зрозуміла, що Коваленко розкрив те, що вона так ретельно приховувала. І вона знала, як діяти в архівах.

— Але алібі? — запитав Петренко. — Вона ж теж надавала алібі. Вона була на конференції в іншому місті.

— Алібі – це те, що можна підробити. Або забезпечити за допомогою когось, — сказав Соловей, його обличчя, злегка зморшкувате від постійних роздумів, зараз було напруженим. — Вона — прямий нащадок однієї з осіб зі списку, яка прагне приховати правду, щоб зберегти свою репутацію та, можливо, отримати доступ до тих самих "зниклих фондів", про які ми говорили. Вона дізналася, що архіваріус був близький до розкриття. Можливо, Коваленко сам з нею зв’язався, щоб показати, що він знайшов.

Соловей згадав про дзвінки у двері та погрозу по телефону. Це було її рук справа. Вона намагалася його залякати.

— Отже, що будемо робити, підполковнику? — запитав Петренко, розуміючи, що вони вийшли на слід.

— Влаштуємо пастку, — відповів Соловей. — Ми повинні змусити її діяти. Вона знає, що ми на її сліду. І вона знає, що у нас є мікрофільм. Вона спробує його дістати або знищити.

План Солов'я був ризикованим, але продуманим. Вони "злили" інформацію через свої джерела, що поліція знайшла "дуже важливий доказ", який "прямо вказує на причетність впливової родини" до злочинів минулого. Ця інформація мала дійти до Марії Олексіївни.

Через день до Солов'я надійшла анонімна записка. Текст був написаний друкованими літерами. У ній йшлося про "останній документ", який "свідчить про справжнього винуватця" і який "буде знищений, якщо розслідування не припиниться". У записці було вказано місце і час зустрічі — занедбана будівля старого залізничного депо на околиці Києва, опівночі. Це був їхній шанс.

— Це вона, — сказав Соловей, дивлячись на записку. — Вона думає, що ми прийдемо самі. Вона хоче знищити мікрофільм і, можливо, усунути нас. Але ми будемо готові.

В ніч, коли місто заснуло, Соловей та Петренко вирушили до занедбаного депо. Це була величезна, похмура споруда з розбитими вікнами та іржавими рейками. Місце, де колись кипіла життя, тепер було притулком для тіней і забутих історій.

Коли вони наблизилися, Соловей помітив ледь помітне світло, що пробивалося з одного з вікон. Запах диму. Вона була там.

— Готовий, Іване? — запитав Соловей, поправляючи свій темний, трохи пошарпаний плащ.