Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 3: Смерть в архіві., Віталій"

— Мій дід? — вона всміхнулася. — Він був відомим промисловцем. Його рахунки за кордоном були абсолютно законними, він використовував їх для розвитку бізнесу. Це були важкі часи, і багато хто так робив, щоб зберегти свої активи від націоналізації.

— А пан Коваленко? — запитав Соловей.

— Ніколи не чула про такого. Я займаюся благодійністю, а не архівними дослідженнями. І, як і пан Олексійчук, у мене є надійне алібі на час вбивства.

Допити з іншими нащадками дали аналогічні результати. Всі вони мали переконливі алібі на час злочину, що, на перший погляд, знімало з них підозри. Всі заперечували будь-які зв'язки з подіями минулого, пов'язаними з їхніми предками, і стверджували, що нічого не знали про архіваріуса Коваленка.

Проте, Сергій відчував, що йому щось не договорюють. У їхніх очах читалася тривога, а їхня ввічливість була надто показною. Вони були занадто спокійними. Занадто підготовленими.

— Це як гра в кішки-мишки, підполковнику, — сказав Петренко, коли вони поверталися до відділу після чергового допиту. — У них у всіх алібі. І вони всі як один заперечують будь-які знайомства з Коваленком. Це підозріло.

— Це означає, що вони добре підготувалися, — відповів Соловей. Його обличчя, злегка зморшкувате від втоми, зараз було сповнене рішучості. — Або ж, вони не вбивали Коваленка, але знають, хто це зробив. І покривають його. Або вона.

Тим часом, Петренко продовжував свою кропітку роботу. Завдання, поставлене Солов'єм, виявилося справжнім викликом. Він занурився у світ фінансових звітів, банківських виписок та реєстрів нерухомості, намагаючись знайти нові докази. Він шукав будь-які невідповідності або підозрілі операції, що могли б вказувати на приховані фінансові потоки.

Професор Гнатенко розшифрував частину шифру на конверті. Це був уривок зі старого наказу, що стосувався створення якоїсь "таємної комісії з обліку цінностей". І знову ж таки, там фігурували вже знайомі прізвища. Це підтверджувало, що Коваленко дійсно був на правильному шляху.

Через кілька днів Іван Петренко, нарешті, знайшов те, що шукав.

— Підполковнику! — вигукнув він, його голос тремтів від хвилювання. — Я знайшов підозрілі операції!

Соловей швидко підійшов до його столу.

— Дмитро Олексійчук. За останні два роки він продав кілька великих об'єктів нерухомості, які були у власності його родини ще з радянських часів. Але гроші від продажу не відображені в його основних рахунках. Вони були переведені на офшорні рахунки, що належать фіктивним компаніям.

— А що з Марією Клименко?

— У неї теж є дещо, — продовжив Петренко. — Її благодійний фонд нещодавно отримав дуже великі пожертви від анонімних спонсорів. Суми були настільки великими, що викликали підозру навіть у банківських аудиторів. І частина цих коштів була виведена через підставні організації. Це може бути "відмивання" грошей.

Соловей задумався. Це були ті самі "зниклі фонди", про які говорив професор Гнатенко. Це були докази того, що нащадки не просто успадкували багатство, а активно ним маніпулювали, приховуючи його справжнє походження.

Цього ж дня, коли Соловей переглядав останні звіти, його телефон задзвонив. Номер був прихований. Сергій підняв слухавку.

— Підполковник Соловей слухає, — сказав він, його голос був спокійним.

— Підполковнику, раджу вам припинити своє розслідування, — пролунав у слухавці чоловічий голос, спотворений спеціальним пристроєм, але в ньому відчувалася холодна рішучість. — Деякі речі краще залишати в минулому. Інакше ви можете пошкодувати. Або постраждають ті, хто вам дорогий.

Це була пряма погроза. Погроза його батькам. Кров закипіла в жилах Солов'я.

— Це погроза? — твердо запитав він.

— Це попередження, підполковнику. Ми знаємо, що ви знайшли. І ми знаємо, хто ви. Зупиніться. Забудьте про Коваленка. Це був нещасний випадок. Інакше, ми переконаємо вас у цьому, але набагато більш переконливим способом.

Зв'язок перервався. Соловей кілька секунд тримав слухавку, потім опустив її на стіл. Його обличчя стало кам'яним, а сіро-блакитні очі спалахнули холодним гнівом. Це було вже не просто розслідування, це була особиста загроза.

— Іване, — сказав Соловей, його голос був низьким і твердим. — Замовте охорону для моїх батьків у Веселому. Негайно. І ні слова їм про це. Скажи, що це планова перевірка.

Петренко, помітивши зміни в обличчі підполковника, зрозумів, що щось трапилося.

— Зрозумів, підполковнику.

— І ще. Ця справа стає дедалі небезпечнішою. Можливо, хтось із них вийде на нас, намагаючись відкупитися або залякати. Якщо хтось із нащадків спробує встановити зв'язок, повідом мені негайно. Але не йди на контакт сам. Вони хитрі.

Соловей згадав про свої розпатлані скроні з сивиною. Він був готовий до бою. Це були не просто злочинці, це були люди, які мали владу і були готові використовувати її, щоб приховати свої темні справи. Але Соловей був переконаний: справедливість має перемогти, навіть якщо її нитки тягнуться з далекого минулого. Він був рішуче налаштований дізнатися, хто стояв за цією погрозою, і змусити їх відповісти за свої злочини. Ця гра тільки починалася.