Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 3: Смерть в архіві., Віталій"

Ранковий Київ прокидався повільно, оповитий свіжим подихом Дніпра. Для підполковника Сергія Солов'я, однак, кожен ранок цього тижня починався з одного й того ж – занурення у світ давно забутих, але смертельно небезпечних таємниць. Мікрофільм, що містив схеми розкрадання цінностей та таємних переказів грошей часів Другої світової війни, став відправною точкою для найскладнішого розслідування в його кар'єрі.

Соловей був упевнений: вони на правильному шляху, а ті, хто приховував своє минуле, відчули загрозу. Тепер їм потрібно було не просто шукати вбивцю, а розплутувати складну павутину, що простягалася крізь десятиліття.

Перші дні були присвячені кропіткій роботі в поліцейському відділі. Соловей та Петренко сиділи за своїми столами, оточені роздруківками з мікрофільму, телефонними довідниками минулих років та сучасними базами даних. Вони перевіряли кожне ім'я, згадане у списках Коваленка, намагаючись встановити їхню подальшу долю, а головне — знайти їхніх нащадків.

— Підполковнику, знайшов ще дещо, — голос Петренка перервав тишу кабінету. Він сидів, схилившись над монітором, його обличчя випромінювало зосередженість. — Пам’ятаєте, ми говорили про Олексійчука? Того, що, можливо, був причетний до вивезення ікон?

— Так, Дмитро Олексійчук, великий бізнесмен у сфері нерухомості, — відповів Соловей, відкладаючи чергову роздруківку.

— Знайшов інформацію про його діда, — Петренко повернув монітор. — Ілля Іванович Олексійчук. Був високопоставленим чиновником у Наркоматі культури УРСР у 1940-х роках. За документами, він відповідав за "евакуацію культурних цінностей". Але є й інші записи, які вказують на його участь у переміщенні певних фондів, які так і не були повернуті державі.

Соловей кивнув. Він відчував, що ці збіги не випадкові.

— Отже, у нас є прямий зв'язок між тими, хто був причетний тоді, і тими, хто має владу та гроші зараз. Це і є наша нитка. Готуйся, Іване, завтра починаємо зустрічі.

Наступні дні перетворилися на низку зустрічей із впливовими людьми. Першим у списку був Дмитро Олексійчук. Він був солідним чоловіком років п’ятдесяти п’яти, з сивим волоссям, що акуратно лежало, та виразним обличчям. Його офіс розташовувався в сучасному бізнес-центрі на Печерську, звідки відкривався чудовий вид на Київ.

Коли вони зайшли до його кабінету, Дмитро Олексійчук зустрів їх з показною ввічливістю, але в його очах Соловей помітив ледь помітне напруження.

— Доброго дня, підполковнику Соловей. Лейтенанте Петренко, — привітно сказав Олексійчук. — Чим зобов'язаний вашому візиту? Я, здається, нічого не порушував.

— Пане Олексійчук, ми розслідуємо вбивство архіваріуса Владислава Коваленка. Ми знайшли деякі документи, які можуть бути пов'язані з діяльністю вашого діда, Іллі Івановича Олексійчука, — прямо почав Соловей, не розтягуючи інтригу. Він уважно стежив за реакцією бізнесмена.

Обличчя Олексійчука на мить поблідло, але він швидко опанував себе.

— Мій дід? Але він помер давно, ще в сімдесятих. Яка може бути його причетність до сучасної справи?

— Йдеться не про пряму причетність, а про інформацію, яку Коваленко, можливо, розкопав. Вона стосується діяльності вашого діда в Наркоматі культури, зокрема, щодо переміщення цінностей під час війни.

— Мій дід був патріотом! Він рятував українські скарби від окупантів! Це загальновідомий факт! — голос Олексійчука став різкішим, але в ньому відчувалася якась внутрішня тривога. — Я не розумію, яке це має відношення до вбивства. Це ж просто наклеп на світлу пам'ять!

Соловей показав йому копії деяких записів з мікрофільму, де фігурувало прізвище "Олексійчук" поруч зі згадками про "невраховані фонди".

— Це копії документів, які знайшов пан Коваленко. Вони вказують на те, що не всі вивезені цінності були повернуті державі. Деякі були, скажімо так, "перенаправлені" у приватні руки.

Дмитро Олексійчук кинув швидкий погляд на Петренка, потім знову на Солов'я.

— Це якась помилка! Або фальсифікація! Мій дід був чесною людиною. У мене є всі документи, що підтверджують його бездоганну репутацію. Його діяльність була перевірена радянською владою.

— Репутація і реальність не завжди збігаються, пане Олексійчук, — спокійно сказав Соловей. — Чи знав ваш дід пана Коваленка? Чи спілкувалися ви з ним останнім часом? Можливо, він звертався до вас за якоюсь інформацією?

— Ні, я не знав цього архіваріуса. Ніколи його не бачив, — Дмитро Олексійчук говорив впевнено, але Соловей відчував, що він щось приховує. — І ніхто з моєї родини з ним не контактував. У мене є беззаперечне алібі на ніч вбивства. Я був за кордоном, це легко підтвердити.

Олексійчук надав їм копії документів, що підтверджували його відсутність у Києві на момент вбивства. Алібі було залізним.

Наступною була зустріч з Марією Клименко, внучкою згаданого в документах Клименка. Вона була елегантною жінкою років сорока, власницею великого благодійного фонду, відомою своєю меценатською діяльністю. Її будинок, розташований у престижному районі Києва, вражав своєю розкішшю та колекцією сучасного мистецтва.

Марія Клименко була більш стриманою, ніж Олексійчук. Вона вислухала Солов'я з показним спокоєм, але в її очах, що здавалися холодними, можна було розгледіти настороженість.