Читати книгу - "Барон Мюнгавзен"

покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій муж нагадував мені празькі подвір'я, де поневіряються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то власне забуті й полишені рештки старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних збиранок мотлоху, мій муж писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір'я, вибиті шиби колійового клубу, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».

Деколи Грабалові оповіді справді перетворюються на хаотичний потік, підвладний лише головному героєві, як-от у маленькій повісті «Барон Мюнгавзен». Читач тут буває деколи просто заскочений несподіваними судженнями персонажів, особливо самого «барона» Ганті. Це тип людини, про яку в нас кажуть, що дихне — то й брехне. Сам автор намагається якнайменше втручатися в події, стежачи за тим, аби жодним словом не схарактеризувати своїх героїв, через що читач деколи просто губиться, де ж тут правда, а де суцільна нісенітниця. Лише окремі вигадки Ганті згодом прояснюються, як-от історія з дванадцятьма котами на складі макулатури. Але коли він переповідає сюжет сентиментальної повісті, то важко нам вирішити — вигадка це чи переказ реально існуючої книжки.

У цьому творі так само маємо елементи легкого «чорного гумору» — це і порада дідусеві продати свого скелета, і, особливо, епізод з пилянням на дрова дерев'яних янголів. Відпилюються голови, ноги, тулуби, відламуються крила і мечі, а під час цієї жахної екзекуції ведуться розмови, дуже від неї далекі.

Для Грабала ідеалом у прозі є дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц, котрий, до речі, може належати українському письменству на тій самій підставі, що й Франц Кафка — чеському. Ви спитаєте: а хто, власне, посмів увести Кафку в контекст чеської літератури? Та не хто інший, як Б. Грабал. 1967 року з’явилася його антологія «Богуміл Грабал представляє вибір чеської прози», а там, крім Ербена, Неруди, Гашека й інших майстрів, — Франц Кафка. Найцікавіше, що західні німці того ж таки року холоднокровно переклали всю антологію, ані натяком не виявивши свого глибокого обурення такою безцеремонністю.

«Коли я озираю двадцяте століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Гійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Б. Грабал. — Це імена митців, котрі в'яжуть Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім'я його вимовляв я з сакральною повагою… Зворушує мене також його польська мамуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на одну з половинок килима, якого вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: „Боже! Він його порізав!“ А коли я вперше взяв до рук „Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив перейтися — робилося мені темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, в якій до краю суб'єктивна оповідь сягає класичної об'єктивності.

Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца в другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у „Цинамонових крамницях“».

Перекладати Богуміла Грабала — це суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, чим ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображує Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом — «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного мігранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.

На відміну від Шульца, котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Гашека у нас перекладено досить вдало, але цікава річ — в часи застою виходив Швейк у повному перекладі В. Маслика зі всіма перченими словечками (дивись хоча б у серії — «Вершини світового письменства»), а от у наш час (і в двотомнику творів Гашека, і у виданні «Дніпра» 1990 року) — вже гладенько прилизаний і цнотливо підфарбований. Інакше, ніж блюзнірством, цього не назвеш. Ніде, в жодній літературі світу не існує заборони на сороміцькі слова й вирази, а надто коли йдеться про засоби стилетворення.

У Грабала знаходимо чимало соковитих народних словечок, і так щасливо складається, що й ми не без того скарбу, тож цілком гарненько можемо закрутити яку-небудь словесну хвигуру, не дратуючи чийогось цнотливого смаку.

Втім, Грабал часом таки епатував навіть чеську публіку, що видно з вибору листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами».

Треба сказати, що якраз під цим оглядом «Барон Мюнгавзен» є певним винятком, бо якраз нічого сороміцькою тут нема. Але перекладати його літературно було б непоправною помилкою. Візьмімо хоча б назву, в Чехії здавна прийнято чехізувати чужі імена. Тому подавати цю назву як «Барон Прошіл» означатиме відступ від оригіналу. Перед війною у Львові видано було славну книжку під назвою «Барон Мюнгавзен», а оскільки Гантя є реліктом буржуазної Чехії, то я й вибрав саме цей варіант.

Щодо самої празької говірки, якою послуговуються герої Грабала, то найкращим для неї відповідником може бути лише львівська, адже нею і досі користуються ті самі люди з узбіччя, або, як у нас кажуть, з маргінесу.

Львівська говірка настільки своєрідна, що за кордоном видано уже кілька її словників та наукових досліджень, не кажучи вже про багатющий вуличний фольклор. І говірка ця по сьогоднішній день збагачується новими словами. Є тут і сильний стримінь пуризму, себто очищення мови від чужих слів.

Таким шляхом йшли також чехи, штучно творячи нові слова й витісняючи з ужитку німецькі.

Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличною синтаксису. Потік оповіді, підсилений Гашековою традицією, передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й