Читати книгу - "Дім для Дома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мені здавалось: всі дивляться. Всі бачили, що я не опустилась навколішки. І цей список в руках...
Досі Мама Оля боїться повернутися в церкву, хоч у якусь. А що, як і тепер всі дивитимуться? Що, як всі знатимуть, що вона записувала? Не всіх навіть, до речі, — Світланку ось, відмінницю, не записала. Та когось, певно, мусила таки вполювати тоді.
Дивно, що почуття провини не пускає людину до храму релігії, що й заснована, здається, на цьому самому почутті.
Одного разу мені навіть наснився сон — я стою посеред собору, а зі стін дивляться на мене опудала з будинку Господаря у Новерську: кабани клацають іклами, мертві качки махають крилами. Й усі разом кричать на мене: «Дивіться, пес у соборі!» А чого кричати, коли самі теж тварини?
Присниться ж таке. Певно, це запахи Олиних спогадів діють на мене.
Маруся ж завжди повертається зі служби щасливою, а значить, у Соборі таки все в порядку — пахне талим воском і вірою прихожан. Жодних звірів.
Щоправда, одного разу мала повернулась із церкви засмучена. З’ясувалося — запитала святого отця про мене: чи пси потрапляють до раю? Священик їй відповів: ні. Пси, мовляв, не мають душі. Рай для псів — це тільки бісівська байка. Можливо, то був якийсь неправильний піп?
Пані Віра знає все про усіх, однаково обізнано говорить про сім’ю з квартири навпроти і тих, хто жив на сусідній вулиці ще півстоліття тому, — так, ніби часу немає. Про кагебістів, які, за її словами, були й залишились у місті повсюди, й про бандерівців, які теж ледь не досі все партизанять у лісі й пускають потяги з тими кагебістами під укіс і яких Марусі, на відміну від самої оповідачки, чомусь треба побоюватись.
Хто такі ці бандерівці, мені, псу, не до кінця зрозуміло, як, втім, і багатьом людям, які це слово вживають. Це, вочевидь, щось на кшталт звіра чупакабри — ніхто не бачить, а всі говорять. Ось і бандерівців, здається, давно вже ніхто не бачив, ніхто навіть не знає, як вони пахнуть, але хтось — ненавидить їх, хтось — обожнює. А пані Віра просто балакає, як завжди. Просто так лякає онуку:
— У тебе бабка — росіянка, а дід — полковник, — пояснює якісь їй одній зрозумілі причини.
Що це за національність така «полковники»? Досі я чув лише анекдот, де «мама — русская, а папа — юрист», але таке? Та Маруся навіть і анекдотів таких не знає, уважно слухає — ще, не дай Боже, повірить.
— І виховання ж у тебе... — продовжує Віра, всміхається й притрушує сирник корицею.
Кориця вдаряє у ніс. Черговий дивний рецепт. А виховання в Марусі звичайне — людське: побільше брехні солодкої, додати випадкові знання та досвіди — ось і готова людина. Тільки ж корицею не притрушуйте. Щенят і то виховують краще. Ні, думаю, якщо партизани ще й є десь, крім Віриної уяви та старих радянських газет, — в лісах або, приміром, на нижньому поверсі будинку по вулиці Лепкого, — не мають вони до дівчинки жодних претензій.
Після обіду пані Віра дістає з креденсу грубезний, замацаний зошит. Цей зошит містить рецепти всесвітньо відомих страв. А пані Віра — не більше й не менше — звичайно, співавторка цих шедеврів. На жаль, невідома світу.
Грубий зошит оповідає про кількадесят різновидів сирників, струдлів, андрутів. Й ось, коли обід уже з’їли, ці рецепти пані Віра читає Марусі вголос. Як окрему історію свого життя — чи то замість такої історії.
Марусі, на диво, подобається. Може, тому, що читає Віра не так, як зазвичай говорить. З пані Віри раптом обертається на бабусю Віру, якою й була б, мабуть, якби не... Якби що? Не знаю. За плітками, рецептами й хвастанням, Віра мало розповідає про себе — власне, нічого. Та ось, вона аж сяє любов’ю, читаючи, аж поки Маруся не запитає якусь дурницю, як то:
— Може, я стану такою ж доброю господинею?
І тоді бабуся знову стає холодною пані:
— Ти? Хіба що я залишу тобі
А щодо рецептів, то Марусі скоро вдалося декого вмовити навчити її куховарити.
Ну й що, що вона не бачить? Хіба вона не відрізнить солі на смак? Чи не почує, як шкварчить олія?
Потай, поки Олі немає вдома, Велика Ба та Маруся зачиняються на кухні, аби разом відтворювати ту магію, що, здавалося, належить лише одній із бабусь. Запах ванілі просочується під двері, гуляє квартирою. Запах ванілі — ніби крадений спогад посилює спогади власні. Й ось вже ваніль та нафта, кориця й вулички старого південного міста на Каспії присипляють мене в надії, що в цьому домі мене таки пригощатимуть сирником.
Виявляється, хотіла чи не хотіла, та пані Віра вже залишила онуці свої рецепти. Маруся давно запам’ятала їх — чуті безліч разів.
Я перебираюсь поближче до смакоти, ховаюся під кухонним столом. Двом жінкам, старій із Баку та малій зі Львова, добре вдаються рецепти «львівської пані». Я, певно, не зможу втриматися й кілька шматків просто стягну зі столу, хай там що...
Так вони готують, і щастя наповнює помешкання, як зазвичай буває на великі свята — Новий Рік чи Великдень, коли Ба пече паски від ночі.
Та одного дня стається те, чого Ба не очікує:
— А твої рецепти? — цікавиться перемазана мукою Маруся. — Ти маєш свої рецепти? Унікальні якісь, від прабабусі Ніни, від батька чи його мами...
І Ба тут же губиться. Ніби в південному місті зненацька починається завірюха.
— Та які ж у мене... Я ж так. Картоплю, котлетки. Пироги з журналу якого... Он книга «О вкусной и здоровой...» Олів’є на свято. Як всі.
Та Маруся ж так просто не здасться — про скриню йдеться чи про рецепти. Якщо є в пані Віри львівські, мають і у Великої Ба бути якісь... Може, бакинські? Азербайджанські? Російські? А Велика Ба лише дивиться на онучку розгублено.
Вона любить наліпити вареників або голубців. Пам’ятає, як мама Ніна чудово готувала долму, її навчила сусідка-вірменка...
— Долма — це, як наші голубці, — пояснює Ба.
Вона про все
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім для Дома», після закриття браузера.