Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

Михайло Якович підвівся з ліжка і почав крокувати від вікна до дверей і назад, наче тигр у вузькій клітці мандрівного цирку. В темряві кілька разів наштовхувався на спинки ліжок і табурети, але не помічав і далі крокував.

«Наче біснуватий», — подумав Данько.

— Кожен отримує те загробне життя, яке здатен уявити. А якщо — не здатен?! Чи здатен майже таке саме, яким жив раніше? Якщо все життя людину переконували, що ніякого іншого, крім цього, реального, немає, не було і не буде? От! — вигукнув доктор, обводячи рукою палату, — ось наші пекло і рай, єдині в обидвох личинах! Саме таким я його собі й уявляв: обтяжливе буття, абсурдне, безглузде, як борсання землеміра з кафкового «Замку». Хто загинув насильною смертю, ті прокидаються в лікарні, хто помер у власному ліжку — в ньому ж і опиняються, щоб і далі, наче нічого не сталося, жити. Чи, точніше, не-жити.

— А ті, хто все ж помирає? — вирішив підіграти йому Данько.

— Не знаю, — розвів руками Михайло Якович, і видно було, що незнання це бентежить його дужче за все. — Певно, потрапляють в інший світ… пекло, рай — звіть як хочете. Мені жодного разу не вдалося піти. Мабуть, бракує уяви. Я перечитав не одну сотню книжок про загробне життя — уже тут, у місцевій бібліотеці. Але я не вірю в жодну з історій, я не можу уявити рай, який би влаштовував мене, який сприйняла б моя уява. Можливо, тому, що книжки ці — теж плід уяви, причому людей таких самих, як і я? А ви, Даниле, інший. Ви — художник. У вас може вийти. Зобразіть мені рай!

«Він божевільний, — зрозумів Данько. — І як таким дозволяють лікувати інших? Він же псих!»

— Ну, добре, — пообіцяв він лікарю. — Я спробую.

— Ви не вірите мені, — вимовив той із гіркотою. — Ну… ну, як мені довести?.. От, — вигукнув він, стоячи біля вікна і енергійно змахуючи рукою, — дивіться, швидше!

«Він що, хоче мене з вікна виштовхнути?»

— Бачите тих двох у піджаках?

— Т-так… Вони тут часто… ні, не ці, але схожі…

— Саме таким чином локус підтримує гомеостаз.

— Що?

— Ви помічали за такими-от людьми якісь дивні речі? Крім того, що вони дуже часто з'являються поряд із лікарнею?

— Ну… помічав. — Данько пригадав, як двоє «піджачників» згарбали бороданя в рогатому шоломі. — Загадкові особи.

— Вони не особи, — уточнив Михайло Якович. — Вони важелі гомеостазного регулювання цього локусу, — і, перехопивши сповнений нерозуміння Даньків погляд, пояснив: — Гомеостаз — це динамічна рівновага, в якій перебувають усі складні структури: чи організми, чи механічні системи. Помилки стаються завжди, і чим складніша система — тим частіше. Припустимо, правовірний мусульманин опиняється в нашому «атеїстичному» пеклі-раю — а це вже негаразд. І тоді локус випускає оці от псевдоподії, точніше, псевдолюдії, що маскуються під поведінку людей, аби не потривожити місцевих мешканців, — випускає й викидає мусульманина туди, куди слід. Як організм, що відторгає предмет чужородного походження. А потім утягує щупальця назад, до наступної потреби.

— А Лариса? Її теж… відторгли?

— Ні, з нею і набагато простіше, і набагато складніше. Вона, ймовірніше за все, досі жива, і тому тут ви її ніколи не знайдете.

— А як же інші люди, які, як ви кажете, засинають там, а прокидаються тут? У них у колишньому житті теж були друзі, знайомі…

— Не знаю, — здався Михайло Якович. — В кожному випадку, певно, локус компенсує розбіжність різними методами. В моєму, наприклад, виявилося, що всі родичі просто щезли, як ваша Лариса. А декому локус підсовує начебто-знайомих чи підчищає пам'ять покійного. І… — він затнувся і замовк.

— Договорюйте, — попросив Данько. Перед очима мерехтіла дата з газети на підвіконні.

«Чим складніша система, тим частіше стаються помилки». І «наша уява здатна впливати на локус», — хоча цього, здається, лікар не казав.

— Наша уява, — сказав Михайло Якович, — здатна впливати на локус. Насамперед — на те, яким чином простір «поводиться» з нами. Той, хто — можливо, підсвідомо — чекав у своєму післясмертті воздаяння за гріхи, отримує відповідні муки. Не банальні сковородки, Коцит чи розпечену смолу — зрештою, фізичні страждання — найпримітивніші, до них рано чи пізно призвичаюєшся. Ні, тут муки «заточені» під кожного індивідуально. — Він замовк, а Данько подумав, чим же «пригощає»

Михайла Яковича його персональне пекло. Подумав, але запитувати не наважився.

— Ваша Лариса, — слова давалися лікарю нелегко, наче він виголошував вирок важко хворому, — ваша Лариса, гадаю, це і є ваші індивідуальні муки. Точніше, не вона сама, а те, що ви її шукатимете, але ніколи не знайдете. Інакше б локус не залишив вам надії. І відібрав щось інше: ноги, руки, можливість малювати.

— Але чому?!.. Чому саме вона?!

Михайло Якович не відповів, присів на краєчок ліжка і стенув сутулими плечима.

— Не засмучуйтесь, — попросив. — Зрештою, вона жива — десь там. А локус у кращому випадку подарував би вам ерзац, підробку, ляльку — так, здатну розмовляти, зовні нічим не відмінну від вашої коханої, — але ж ляльку.

— Я вам не вірю, — прошепотів Данько. — Не вірю! Ви псих! Ви… вас треба в лікарню!..

— Я вже в лікарні, — невесело посміхнувся лікар. — Знаю, повірити в те, що я розповів вам, важко. Я давно вже не насмілювався нікому… Просто, юначе, я побачив у вас надію. Не тільки для себе. Поміркуйте: що відбувається з тими, хто помирає тут; куди вони потрапляють? Вони ж і досі не вірять у краще життя по той бік смерті. Їхня уява не здатна створити нічого, навіть трохи схожого на те, у що вони могли б повірити. Я прошу вас: зобразіть рай. Не зараз, не тут — колись потім, але зобразіть. Так, щоб кожен, побачивши, повірив.

Він пішов — і, наче тільки й чекало на цю мить, увімкнулося радіо. Повідомило: «…рання версія відомої пісні», — і, зашипівши, вибухнуло хриплим голосом:

…так в миру повелось:

всех застреленных балуют раем!

А оттуда — землей:

береженого Бог бережет!

На півслові радіо подавилося перешкодами, по-дитячому протяжливо зітхнуло й затихло.

— Псих… — прошепотів Данько, хитаючи головою і дивлячись на зачинені двері — наче в спину лікареві. — Псих!

І заплакав.

* * *

За кілька тижнів