Читати книгу - "Бог Світла"

чим тобі зарадити, саме те, що треба. Тільки такий, як ти, зможе гідно його оцінити. Довго-довго зберігав я цей дар на окремій полиці в своєму погребі. Бог Крішна якимось дивом зберіг його у віках. Він дав його мені багато років тому, бо гостина тут не здалася йому неприємною. Ось зараз я тобі його принесу.

Він уклонився і вийшов з бенкетної зали.

Повернувся з пляшкою в руках. Ще не глянувши на етикетку, князь упізнав форму пляшки.

— Бургундське! — вигукнув він.

— Так, це воно, — промовив Гаукана. — З давно щезлої Уратхи.

Він нюхнув з пляшки й посміхнувся. А тоді налив трохи вина у келих грушоподібної форми й поставив перед гостем.

Князь підняв келих і вдихнув букет пахощів. Поволі відсьорбнув вина і замружив очі.

В залі стихли голоси, аби не сполохати князевої насолоди.

Коли князь опустив келих, Гаукана налив йому ще того дива з соку pinо noir[26], який ніколи не ростиме в цьому світі.

Князь не доторкнувся до келиха. Натомість, повернувшись до Гаукани, спитав:

— Хто тут у тебе найстаріший музика?

— Манкара, ось він, — відповів господар, вказуючи на сивоголового чоловіка, що присів спочити за сервірувальний столик у кутку зали.

— Найстаріший не тілом, а літами, — уточнив князь.

— О, тоді це Діл, — мовив Гаукана, — якщо його можна назвати музикантом. Він каже, що колись був ним.

— Діл?

— Хлопчина при стайні.

— А, ясно… То пошли по нього.

Гаукана плеснув у долоні й наказав служникові, що з’явився, піти до стайні, сяк-так причепурити хлопчину і негайно привести перед очі бенкетників.

— Прошу, не треба його чепурити, а просто приведи його сюди, — звелів князь.

Він відкинувся назад і, заплющивши очі, почав чекати. Коли хлопчик-стайничий постав перед ним, він спитав:

— Яку музику ти граєш, Діле?

— Ту, що вже не в фаворі у брамінів.

— На якому ж інструменті ти грав?

— На фортепіано.

— А зможеш зіграти на якомусь із цих? — він кивнув на незайняті інструменти, що стояли на невеликій підставці попід стіною.

Хлопчик обернувся і поглянув на них.

— Гадаю, я міг би зіграти на флейті, якби довелося.

— Ти знаєш вальси?

— Знаю.

— Може, заграєш мені «Голубий Дунай»?

Похмура міна щезла з хлопчикового обличчя, але на ньому відбилося збентеження. Він кинув швидкий погляд на Гаукану, і той кивнув головою.

— Сіддхартха — князь поміж людей, він один з Перших. — пояснив господар.

— «Голубий Дунай» на якійсь із цих флейт?

— Якщо твоя ласка.

Хлопчик стенув плечима й мовив:

— Спробую. Але востаннє я грав так давно… Тож будь вибачливий.

Він наблизився до інструментів і шепнув щось власникові обраної ним флейти. Той кивнув. Тоді хлопчик підніс флейту до уст і взяв на пробу кілька нот, передихнув і повторив пробу ще раз. Потім повернувся до гостей, знову підніс флейту до уст — і полинули хвилями трепетні звуки вальсу. Хлопчик грав, а князь смакував вино.

Коли музика зупинився передихнути, князь знаком велів йому грати далі. І той грав одну за одною заборонені мелодії, а професійні музики артистично понапускали на свої обличчя глузливо-зневажливі міни, в той час як ноги їхні під столом сповільна притупували в такт музиці.

Та ось князь допив своє вино. На місто Махартху спадав вечір. Князь кинув хлопчикові гаман з монетами і навіть не помітив, що в того стояли сльози в очах, коли він повертався, щоб вийти з зали. Князь підвівся, потягнувся і позіхнув, прикриваючи рот затиллям долоні.

— Піду до своїх покоїв, — сказав він воякам. — А ви тут без мене дивіться не попрогравайте всі свої статки-спадки.

Співтрапезники засміялися, побажали князеві на добраніч, а собі замовили міцного питва та солоного печива. Не встиг князь відвернутися, як почув за спиною стукіт гральних костей.

Князь ліг спати рано, аби завтра устати вдосвіта. Слузі він наказав чатувати коло його дверей цілісінький день і не впускати нікого з можливих відвідувачів, кажучи, що князь не в гуморі.

Не встигли перші квіти розкритися для перших вранішніх комах, як князь вислизнув із заїзду, і бачив його тільки старий зелений папуга. Не в шовках, розшитих перлами, вийшов князь, а в лахмітті, в яке переряджався завжди в таких випадках. Звуки черепашок та барабанів не сповіщали про його вихід, навпаки, тиша стерегла його, коли простував він присмерковими вулицями міста. Пустельно було довкола о цій порі, хіба який цілитель чи повія трапляться назустріч, вертаючись після пізнього виклику. Коли він проминав ділову частину міста, прямуючи до гавані, за ним унадився бродячий пес.

Коло самого пірса князь присів на ящик. Зійшла зоря і зняла зі світу завісу пітьми. Князь задивився на кораблі, заколисані припливом, на спущені вітрила, обплутані канатами, на чудовиськ і дів, вирізьблених на носах суден. Навідуючись до Махартхи, він завжди бодай ненадовго приходив у гавань.

Рожевий парасоль ранку розкрився над розвихреними косами хмар, і холодний бриз облетів доки. Хижі птахи хрипко покрикували, стрілами шугаючи поміж бійницями веж, а тоді піками кидалися на води бухти.

Він дивився, як даленіє в морі корабель, як солоний вітер надимає його парусинові крила й робить їх схожими на гори. На борту інших суден, що надійно стояли на якорі, починалася метушня, команди лаштувалися вантажити або вивантажувати крам: ладан, корали, олії та ще всяку всячину — метал, худобу, тверду деревину й прянощі. Він залюбки вдихав запахи комерції та слухав круту матроську лайку з прокльонами і був у захваті від того й того, бо перше — то дух багатства, а друге — то комбінація з іще двох його найбільших заклопотань: анатомії та богослов’я.

Трохи перегодом він завів мову з капітаном заморського судна, той наглядав, як вивантажували лантухи з зерном, а тепер одійшов спочити у затінок під купи ящиків.

— Доброго ранку! — озвався він до капітана. — Хай обминають тебе на твоєму шляху бурі й кораблетрощі, а боги дарують безпечну гавань та добрий збут твоєму крамові.

Капітан кивнув, присів на ящик і заходився натоптувати невелику глиняну люльку.

— Дякую, старче, — одказав він. — Хоча я сам вибираю, яким богам якого Храму молитися, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не зайве, а надто морякові.

— Важка була подоріж?

— Не така важка, як могло обернутися, — мовив у відповідь капітан. — Ота морська гора, що жевріє під попелом, Гармата Нірріті, знову шпурляє в небо свої гримотливі блискавки.

— О, то ти плив з південного заходу?

— Так. З Шатістану, з Іспару Приморського. Супутні вітри дмуть буйні в цю пору року, саме тому вони й порозносили попіл з Гармати далі, ніж