Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Скеляста гора ставала дедалі більшою й більшою. Тепер навіть повітря сповнював якийсь неспокій.
Наближаючись до підніжжя Хелгрінда, Сапфіра так сильно перехилилась на лівий бік, що Ерагон і Роран неодмінно б випали із сідла, якби не поприв'язували до нього ноги. Потому вона стала кружляти над горою битого каміння й над вівтарем, де священики Хелгрінда влаштовували свої ритуали. Через круті віражі Сапфіри під Ерагонів шолом увірвався вітер і завив так, що в юнака аж у вухах задзвеніло.
— Ну що там? — крикнув Роран, якому було не видно, що відбувається попереду.
— Рабів немає!
А вже наступної миті обох воїнів втисло в сідло, бо Сапфіра вийшла з крутого віражу й почала по спіралі облітати Хелгрінд, шукаючи вхід до схованки разаків.
«Тут нема жодної шпаринки, навіть для щура», — мовила вона, вповільнюючи свій лет і зависаючи над місцем, де гребінь поєднував найнижчу з чотирьох верхівок із виступом на горі. Через луну кожен удар її крил ставав схожим на грім, і було так вітряно, що в Ерагона почали сльозитись очі.
Скелі й колони Хелгрінда були помережані памороззю, тут не було ані дерев, ані кущів, ані трави, ані лишайників. Самі тільки скелі й порожнє небо, в якому не було жодного птаха. Хелгрінд завжди залишався місцем смерті й стояв, закутий у гострі, як леза, скелі, нагадуючи кістлявого привида, що мав сповнювати страхом усіх мешканців землі.
Ерагон поринув думками в скелі й так само, як і вчора, відчув двох людей, проте геть не відчував рабів і не міг зрозуміти, де саме перебувають разаки або летрблаки. І це хвилювало його найбільше. «Якщо їх тут нема, то де ж тоді вони?» — не міг збагнути Ерагон. Тоді юнак іще раз уважно оглянув усе довкола й помітив те, чого не помічав раніше: на твердій скелі росла самотня квітка тирлич. Вона була зовсім недалеко, футів за п'ятдесят від друзів. «І як же вона змогла вижити, коли тут ніколи не буває сонця?» — подумав Ерагон.
Сапфіра хотіла було відповісти на його питання, примостившись на крихкому виступі, що був за кілька футів праворуч, та, приземлившись, вона на мить втратила рівновагу й змушена була змахнути крильми, аби не зірватись униз. Вільного простору лишалося дуже мало, тому вона неодмінно мала б зачепити своїми крилами каміння. Проте крила ні з того ні з сього занурились у скелю, ніби рука у воду, а потім випірнули назад.
«Сапфіро, ти теж це бачила?»
«Бачила».
Сапфіра нахилила морду до каміння, за пару дюймів від нього трішки повагалась, ніби чекала якоїсь пастки, а потім торкнулася носом стіни. Сантиметр за сантиметром голова Сапфіри проникала в Хелгрінд, аж доки назовні не залишилися самі тільки шия, тіло й крила.
«Це примара!» — вигукнула Сапфіра.
Одним ривком своїх потужних м'язів вона залишила виступ і вся зникла в стіні. І вже наступної миті скеля ніби кинулась на Ерагона — це сталося так несподівано, що юнак був дуже близький до того, аби втратити самовладання й по-дитячому затулити обличчя долонями.
Тільки тепер він нарешті збагнув, що дивиться на широку куполоподібну печеру, сповнену теплим ранковим сяйвом. Луска Сапфіри відбивала сонячне світло й розсипала по камінню тисячі мерехтливих сонячних зайчиків. Роззирнувшись довкола, Ерагон побачив, що за ними немає ніякої стіни, а є лиш вихід із печери та широкий краєвид позаду.
Це був один із небагатьох моментів, у яких Ерагон повівся зовсім не так, як належало б Вершникові. Адже йому навіть на гадку не спадало, що Галбаторікс міг замаскувати лігво разаків за допомогою магії. «Дурню! Слід думати головою, а не… — картав він себе. — Це ж вірний шлях до самогубства — недооцінка свого ворога».
Із задуми юнака вивів голос Рорана.
— Перш ніж іще раз утнути щось подібне, — сказав він і вилаявся, — будь ласка, попереджай мене.
Нахилившись уперед, Ерагон став відв'язувати ноги від сідла, водночас уважно роззираючись навсібіч.
Вхід до печери мав неправильну овальну форму, на око — п'ятдесят футів заввишки та шістдесят футів завширшки. А сама печера тягнулася на відстань доброго польоту стріли і в самісінькому кінці ставала вдвічі ширшою. Стіну, якою вона закінчувалась, було складено з кам'яних пластин.
Підлога печери була помережана численними подряпинами, тож тепер Ерагон напевне міг сказати, що тут злітали, сідали й вештались летрблаки. У стінах печери було п'ять довгих, великих тунелів, якими б змогла пересуватися навіть Сапфіра. Ерагон спробував до них зазирнути, проте вони зяяли темрявою, що була, наче смола, й здавалися порожніми. Тим не менше, юнак вирішив не довіряти власному зорові й перевірив тунелі, проникнувши до їхніх глибин свідомістю. Тунелі й справді були порожніми.
У глибинах Хелгрінда весь час відлунював шепіт якихось невідомих істот, що вовтузились у темній печерній воді. До нього додавалось розмірене дихання Сапфіри, яке здавалося втричі гучнішим у склепінні порожньої печери.
Проте найрізкішою була суміш запахів, які її сповнювали. Переважав запах холодного каміння, однак Ерагон вловив також запах вологи та плісняви й чогось іще, чогось значно гіршого. То був нудотний запах м'яса, яке вже почало розкладатися.
Розв'язавши останні кілька шнурівок, Ерагон перекинув праву ногу через Сапфірину спину й приготувався стрибати на землю. Роран зробив те саме з протилежного боку.
Але перш ніж Ерагон розтис руки, до його слуху долинув багатоголосий брязкіт, так, ніби хтось бив по камінню сотнею молотків. За мить звук повторився.
Ерагон і Сапфіра майже водночас повернулися в той бік, звідки він долинав.
І тієї ж миті з вузького проходу вийшла величезна звивиста постать. Вона мала дуже страшні очі — чорні, вибалушені й без вій. Її дзьоб був футів із сім завдовжки, а крила нагадували крила кажана. Голе м'язисте тіло й гострі, ніби залізні, пазурі цієї істоти справляли приголомшливе враження.
Сапфіра тут-таки вигнулась, аби уникнути атаки летрблаків, проте марно. Істота врізалась у її правий бік із силою й швидкістю лавини.
Різкий удар змусив дракона похитнутись, і юнак вилетів із сідла, приземлившись спиною на купу каміння й ледь не розбивши собі голови. На мить повітря покинуло його легені, він скрутився й запанікував, відчуваючи, що ані руки, ані ноги зовсім не слухаються його.
«Ерагоне!» — крикнула Сапфіра.
Її голос був страшенно схвильований, і це змусило Ерагона взяти себе в руки. До нього миттю повернулось життя, й він став навпомацки шукати свою палицю. А знайшовши її, юнак вставив гострий шип у найближчу розщелину й, хитаючись, насилу звівся на ноги. Перед його очима в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри», після закриття браузера.