Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Коли я дістався до свого прихистку, спокійніше мені не стало, душа все одно була не на місці. «Так, — думаю, — зараз не час клеїти дурника». Я швиденько зібрав свої пожитки і відніс їх у човник, щоб вони не кидалися в очі; загасив вогонь і розкидав попіл довкруги, щоб вогнище скидалося на минулорічне, а тоді заліз на дерево.

Я, певно, просидів на цьому дереві години зо дві, але так нічого не побачив і не почув, — мені тільки здавалось, ніби я чую і бачу багато всякої всячини. Ну, не сидіти ж там цілий вік! Зрештою я взяв та й спустився, засів у гущавині й весь час був насторожі. Поїсти мені вдалося лише ягід і трохи їжі, що лишилася від сніданку.

До настання темряви я добряче зголоднів. І ось, коли стало зовсім темно, потихеньку спустився до річки й, доки місяць не зійшов, переправився на іллінойський берег — за чверть милі від острова. Там я забрався в гущавину, приготував собі вечерю і вже вирішив було залишитись тут на ніч, як раптом долинув цокіт кінських копит: «цок-цок, цок-цок». А потім почулися й голоси. Я швидше забрав усе знову в човник, а сам крадькома пішов лісом — чи не дізнаюся щось. Відійшов не так уже й далеко, як почув голос:

— Нам краще спинитися тут, якщо знайдемо зручне місце; коні зовсім знесилені. Давай подивимось…

Я вирішив не чекати, забрався у човник, відштовхнувся від берега і тихесенько переправився назад. Човник прив’язав на старому місці й вирішив, що в ньому й заночую.

Спав я погано: чомусь ніяк не міг заснути, все думав. І кожного разу, коли прокидався, мені все здавалося, ніби хтось схопив мене за шкірки. Того сон мені на користь не пішов. Нарешті я сказав сам собі: «Ні, так не можна! Треба дізнатися, хто тут на острові разом із мною. Хоч трісну, а таки дізнаюсь!» І після цього мене відразу попустило.

Я взяв весло, відштовхнувся на два кроки й повів човник уздовж берега, тримаючись весь час у затінку. Зійшов місяць; там, де не падала тінь, було світло, майже як удень. Я гріб мало не цілу годину, всюди було тихо — все спало мертвим сном. За цей час я встиг добратися до кінця острова. Повіяв холодний вітерець, піднімаючи брижі, — отже, ніч доходила кінця. Я ворухнув веслом і повернув човник носом до берега, потім виліз і, скрадаючись, пішов до узлісся. Там я сів на колоду і почав дивитися крізь листя. Я побачив, як місяць полишив вахту і на річку спустилась темрява; потім над деревами забіліла світла смужечка — стало зрозуміло, що скоро світатиме. Тоді я взяв рушницю і, на кожному кроці зупиняючись та прислухуючись, пішов до того місця, де натрапив на попіл від багаття. Тільки мені щось не щастило — ніяк не міг знайти потрібне місце. Коли бачу: за деревами миготить вогник. Я почав обережно, неквапно підкрадатися. Підійшов ближче, дивлюсь — на землі лежить людина. Я трохи не помер від страху. Голова незнайомця була закутана ковдрою, і лежав він біля самісінького вогнища. Я сидів у кущах футів за шість від багаття і не зводив очей із постаті. Тепер уже стало зовсім світло, як це буває перед сходом сонця. Незабаром людина позіхнула, потягнулася і скинула ковдру. Дивлюсь — аж то Джим, негр міс Вотсон! Ну й зрадів же я! Кажу йому:

— Здрастуй, Джиме! — і вилажу з кущів.

Він як підскочить та як витріщиться на мене. Тоді впав на коліна, склав руки і давай благати:

— Не чіпай мене, не чіпай! Я мертвих ніколи не кривдив. Я їх завжди любив, усе, що міг, для них робив. Іди назад у річку, звідки прийшов, не зачіпай старого Джима, він з тобою завжди дружив.

Ну, я не став довго пояснювати, що я не мрець. Дуже вже зрадів Джиму. Тепер мені було не так тоскно. Я не боявся, що він комусь розкаже, де я переховуюсь, — так йому і сказав. Я говорив, а він сидів і дивився на мене, а сам більше мовчав. Нарешті я сказав:

— Уже зовсім розвидніло. Давай-но снідати. Розпали багаття, та велике.

— Ну і нащо воно треба, те багаття? Варити все одно нічого, одні суниці та різна гидота!.. Але ж у тебе є рушниця, правда? Значить, ми можемо роздобути щось краще за суниці.

— Суниці та різна гидота… — кажу я. — То ти тільки це їв?

— Нічого іншого не міг дістати, — відповідає він.

— А з якого ж ти часу на острові, Джиме?

— З того самого, як тебе вбили.

— Невже весь час?

— Еге ж.

— І нічого не їв, крім цієї гидоти?

— Так, сер, зовсім нічого.

— Та ти ж, певно, з голоду помираєш?

— Просто коня з’їв би! Правда, з’їв би! А ти давно на острові?

— З тієї ночі, як мене вбили.

— Та невже! Що ж ти їв? А, так, у тебе ж рушниця. Так-так, у тебе рушниця. Це добре. Тепер ти вполюй щось, а я вогнище розведу.

Ми з ним пішли туди, де був схований човник, і, доки він розводив багаття на галявині під деревами, я приніс борошно, грудинку, каву, чайник, сковорідку, цукор і жерстяні кухлі. Джим просто остовпів від подиву — він думав, що це якесь чаклунство. На додачу я зловив чималенького сома, а Джим випатрав його і підсмажив.

Коли сніданок був готовий, ми розвалилися на траві й усмак поснідали гаряченьким. Джим їв так, що за вухами лящало, — дуже вже він виголоднів. Ми наїлися від пуза, а тоді лягли відпочити.

За якийсь час Джим почав розпитувати:

— Послухай-но, Геку, а кого ж тоді вбили в тій хижці, якщо не тебе?

Тут я йому розказав усе як є, а він і каже:

— Ловкенько! Навіть Том Сойєр краще не вигадає. Я запитав:

— А як ти сюди потрапив, Джиме, яким вітром тебе занесло?

Він затнувся, десь хвилину мовчав, а тоді сказав:

— Може, краще не говорити…

— Чого, Джиме?

— Та хто його знає… Давай домовимось, що ти про мене нікому не скажеш. Ти ж не скажеш, Геку?

— Щоб я крізь землю провалився, якщо скажу!

— Ну, добре, я тобі вірю, Геку. Я… я втік.

— Джиме!

— Дивись же, ти обіцяв не виказувати мене, — сам знаєш, що обіцяв, Геку!

— Та добре вже. Обіцяв не виказувати — значить, не викажу. Чесне індіанське слово, не викажу! Нехай усі мене