Читати книгу - "95-16"

Шель скоса зиркнув на неї. Джонсон помітив його погляд і неспокійно поворухнувся.

— Зустріч з Лютце не могла бути приємною, але скажи, чим вона цікава? — спитав він хутенько.

— Лютце був добре знайомий з Леоном, правда?

— Вони зустрічались, а що їх єднало, — Джонсон розвів руками, — бог їх знає. Це зовсім протилежні характери. Один гіркий п'яниця, зацікавлений тільки в тому, щоб роздобути грошей на пляшку шнапсу, а другий психопат, май на увазі, непитущий.

— А проте Леон довіряв Лютце.

Джонсон кивнув головою:

— Наскільки я знаю, так.

— Лютце, коли я зустрів його, був сильно напідпитку, тому важко назвати нашу спробу порозумітися розмовою. Але в його белькотінні мене здивувала одна деталь: він сказав: «Леон залишив чемодан, чемодан з підвалу». На жаль, більше нічого не пощастило з нього витягнути. Я одвіз його до бункера. Там у п'яниці стався шалений припадок, і він, мабуть, спить і досі. Що могли означати його слова, Пауль?

— Це справді цікаво! — американець задивився на екран телевізора. — Цікаво! — повторив він. — Невже Леон щось вигріб? Однак підвалів багато. Ми ж поєднуємо ці слова з «нашим» підвалом.

— Леон же був з нами.

— Справді, не розумію. Варто пошукати в бункері цього чемодана.

— Не думаю, щоб ми знайшли його там, якщо він взагалі є.

— Тоді де ж?

— Не знаю. Мене більше цікавить, що може бути в чемодані і чи має це якийсь зв'язок із смертю Леона.

— Припущення, ніби Леон відкрив щось важливе, а потім наклав на себе руки, не логічне.

— Маєш рацію, Пауль. Дивне самогубство нашого приятеля заперечує всі можливі теорії. Єдиний вихід — добути у Лютце цього таємничого чемодана.

— У тебе є який-небудь план?

— Я залишив Лютце записку, що хочу з ним поговорити. Він знає моє прізвище, мабуть, Леон казав йому про мене. Сходжу до нього.

На порозі з'явилася Кароліна.

— Ви й досі не скінчили? Тоді розмовляйте і їжте, — сказала вона, ставлячи на стіл тарілки з хлібом, шинкою, холодним м'ясом та різними іншими апетитними закусками.

Шель попросив пробачення і вийшов до ванної. Миючи руки, він чув, як Кароліна хазяйнувала на кухні. З кімнати долинав голос Джонсона. «Розмовляє сам з собою?» — подумав журналіст.

Коли Шель повернувся до кімнати, американець саме засував фіранку на вікні.

— Сідай, Джоне, і покуштуй наших ласощів, — запросив він приятеля.

— Просто з банок, — додала Кароліна.

Чоловіки, захоплені своїми думками, їли швидко. Випили пляшку сухого вина, і настрій трохи поліпшився. Кароліна заходилася прибирати з столу.

— Даю вам ще чверть години на розмову, — сказала вона. — Через двадцять хвилин гратиме оркестр Карла Богландера. Оскільки мій чоловік танцює лише тоді, коли замість гвіздка ударить молотком по власному пальцю, оголошую вас своїм партнером… О, знаю, знаю! — вигукнула вона, побачивши нерішучість Шеля. — «З мене поганий танцюрист», — хотіли ви сказати. Охоче дам вам безплатний урок. — Тримаючи в руках гору тарілок, додала: — Отже, розмовляйте! Один, два, три!

Джонсон над силу всміхнувся.

— Що ж, користуймось з наших п'ятнадцяти хвилин, — сказав Шель. — Матимеш час завтра вранці?

— Щоб відвідати Лютце?

— Еге ж.

— Звичайно, піду з тобою. Справа починає мене інтригувати.

— Чудово! Слухай далі. Я був сьогодні також у доктора Менке.

— У нього? Чого?

— Хотів дізнатися щось нове про Леона.

— І що ж вельмишановний доктор Менке?

— Що це за людина, Пауль?

— Старий дивак, який уподобав собі театральну позу достойного патріарха. Безумовно, компетентний і заможний лікар.

— Гм, він прочитав мені коротеньку лекцію про Леонову хворобу. Говорив складно, стисло і дуже впевнено, але…

— Але що?

— Його очі… А втім, це неважно!. — Шель загасив недопалок і глянув на зосередженого хазяїна. — Я відрекомендувався докторові як Ян Шель з Польщі. Сказав, що був другом Леона Траубе і що ти міг би підтвердити мої слова. В розмові Менке спитав, чи я керуюсь інтуїцією. Я відповів, що в мене є шосте почуття, тоді він саркастично зауважив, що це необхідно для моєї професії. Це мене дивує. Розумієш, Пауль? Доктор Менке, якого я бачив уперше в житті, знає про мою професію!

— Ти не спитав його звідки?

— Ні, звичайно.

— Дивно, дуже дивно, — Джонсон задумався. Раптом стукнув себе по лобі: — Леон міг йому сказати, що чекає на твій приїзд, а при цьому згадав, хто ти такий. Адже Лютце теж знав про тебе.

— Справді, — згодився Шель. — Ти маєш рацію. Але якщо він уже чув про мене раніше, то чому спитав, чи в Гроссвізені хтось може ствердити мою особу?

— О, Менке — це старий позер і формаліст!

— Є ще одна справа.

— Слухаю.

— Я зустрів у саду доктора дивного індивідуума…

— Звичайно, Гюнтера, садівника, шофера і взагалі праву руку старого.

— Нахаба. Поводився страшенно зухвало.

— Мене це не дивує. На нього скаржаться докторові майже щодня.

— Чому ж Менке не вижене його?

— Їх щось зв'язує, але я не знаю подробиць. Гюнтер сліпо слухається старого.

— Чи Менке…

— Не обмовляйте дорогих відсутніх, — сказала, входячи, Кароліна. — Який страхітливий злочин вчинив той сивоголовий паяц?

Шель глянув на неї. Жінка спинилася, збагнувши його подив. Запала хвилина неприємної мовчанки. Джонсон сидів похмурий, гнівно стиснувши куточки вуст.

— Ми говорили про доктора Менке, — бездумно сказав Шель, аби розвіяти поганий настрій.

— Я чула. У Гроссвізені його називають святим Миколаєм з риб'ячими очима.

— Дуже влучне порівняння!

— Він намовляв мене, щоб я була його партнером у вертепі, в образі чорта…

— Ідеальна для тебе роль, — буркнув Джонсон. — Можу позичити тобі роги.

— Не хвилюйся, старенький! — заспокоїла його дружина. — Я вигадала цю казочку, щоб витягнути вас із того підвалу.

Вона підійшла до Після і легенько поклала йому руку на плече, коли той спробував підвестися.

— Пане асистент прокурора, — звернулася до чоловіка. — Ти забув свої обов'язки, чарки порожні.

Джонсон підвівся.

— Що питимеш? Бенедиктин, шеррі, бренді чи горілку Смірноффа?

— Для мене шеррі, my dear[27], — замовила Кароліна.

Коли чоловік вийшов з кімнати, вона кокетливо глянула на гостя:

— Після скількох чарок ви «розкручуєтесь»?

— Як коли. П'ю рідко, але витримую чимало. Не знаю, чи доцільно занадто «розкручуватися»?

— Хто вовка боїться… — фамільярно підморгнула Кароліна.

Шель відчув неспокій. Не хотілося бути причиною сімейних чвар. З скрутного становища його вивів хазяїн. Джонсон повернувся і, ставлячи келишки та пляшки на стіл, запитав:

— Льоду чи води?

— Прошу чистої.

— Авжеж, — завважила Кароліна, — ви, поляки, не розбавляєте горілку.

Диктор оголосив наступний номер програми:

— Зараз перед камерами