Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

слова Міхала, ця історична ситуація вічна й ніби взірцева. Тому відмінність часу, місця, особи не має значення для душі, зникає перед загальною ідентичністю сенсу. Ружа не може зазнати іншого спасіння, крім як через слова, що колись були її приреченням, через вірш, що був її прокляттям, — і коли доля відмовляється їй допомогти, вона сама створює сцену свого визволення, свого благословення, марячи нею перед смертю.

Ружа заслуговує на благодать — кришиться панцир злості, вимушених амбіцій, конвульсивної пристрасті до величі. Вона відкликає своє життя, свою героїчну поставу щодо нього, свій блюзнірський жест, демобілізує й обеззброює весь свій життєвий апарат. «Ані амбіція, ані мистецтво, ані подорожі, ані багатство — усмішка необхідна для життя», — говорить вона Марті. — «Така усмішка, яка спливає з переповненого почуттями серця».

Зрештою, можна сказати, що ця галюцинація є винагородою для неї, є санкцією небес за те, що Ружа, так довго бита життям, врешті зрозуміла, чого від неї вимагає доля, розгорнулася і розв’язала тісний вузол власної впертості.

Ось як далеко мусила зайти авторка, аби вирішити проблему Ружі — проблему, яка на перших своїх етапах виглядала як звичайне, нескомпрометоване психологічне питання.

Стає зрозумілим, що, проникаючи в характер поза межею його глибини, ми покидаємо зону психологічних категорій і входимо у сферу остаточних проблем життя. Дно душі, якого ми намагалися досягнути, розсувається і відкриває зоряний небосхил. Справа Ружі перестає бути справою психології — стає просто людською справою, людським процесом, який одвічно відбувається перед якимось найвищим трибуналом.

У той клінічний випадок, у той психоаналітичний сеанс несподівано входить вічність і змінює психоаналітичну лабораторію на есхатологічний театр.

Розтягування психоаналізу за межі властивого йому діапазону, до сфери питань людського існування, де його діалектика стає двозначною і мерехтливою, — це остаточна суть усього цього аналізу. Він нагадує купулу, що замикає цю складну, багату й потужну споруду.

Ще кілька слів хочу присвятити композиції цієї повісті. На прикладі цієї складної, багатої, багатоступеневої композиції можна побачити, як композиція виростає з проартикульованості змісту як його функція, з переосмислення змісту в багатьох напрямках. Ця будова чимось нагадує багатошарову структуру сну: у тому, як вона може бути безліч разів прочитана, згідно з розмаїтими ключами, у кожній версії відкриваючи щоразу глибший сенс проблеми.

Кунцевичева несвідомо побудувала композицію цієї книги за схемою вирішення невротичного симптому, на основі процедури психоаналізу. Це зумовлює постійне повернення в ній певних провідних мотивів, які то зникають, то знову виринають, як у вільній асоціації, керованій прихованою динамікою підсвідомого. Це надає композиції певного музичного характеру. Коливання повторюваних мотивів постійно в новій тональності, гойдання нарації посеред постійних алюзій, символічних асонансів, відповідностей і повідомлень створює в результаті враження надзвичайно майстерної будови, розгорнутої в різних напрямках, багатократно детермінованої, як музична фуга.

Першодрук:

„Pion” 1936, nr 17 [див. пояснення до попереднього тексту].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 386—397.

Біля спільної мети (Марія Кунцевичева і Карін Міхаеліс)

Нова повість Карін Міхаеліс, дуже добре сприйнята в Данії та Німеччині, — це майстерний портрет матері, шедевр психологічної характеристики, досягнутої, як у драмі, методом чистого зображення через слова, жести, реакції дійової особи. Вся повість — це, по суті, суцільний великий монолог старої жінки, яку авторка веде через різні ситуації та випадки до виливу нестримної старечої велемовності. Відчувається, що авторка нічого навмисно не конструює, що їй досить заплющити очі, щоби знову почути в собі той улюблений рипучий голос, щоби в ній не переставав звучати той нескінченний монолог, що п’яте через десяте ковзає по всіх темах. У цьому розумінні перед нами ніби певного роду стенограма, нашвидкоруч списана з життя, сирий, художньо не перетворений і не скомпонований матеріал. Це, ясна річ, ілюзія. Ми знаємо, що селекція матеріалу відбувається вже в самій пам’яті письменника, і лише письменницький талант і мудрість уміють так загострити й оголити елементи, щоб кожному реченню цього монологу надати такої перспективи, такої симптоматики, які перетворюють його на своєрідне дзеркало глибини душі. Водночас цей монолог проливає світло на оточення старої жінки, наче смолоскип, поступово видобуває з темряви все її теперішнє і все її минуле.

Польський читач проводить певні аналогії з «Чужоземкою» М. Кунцевичевої, аналогії не лише тематичні. Обидві повісті є в певному сенсі спробою звільнитися від комплексу матері, внутрішнім порахунком з найдорожчою померлою, свого роду спокутою і подоланням комплексу за допомогою художньої об’єктивізації. Обидві представляють портрети жінок з незужитою життєвою енергією, яка тяжіє над оточенням і пригнічує його. В обох героїнь така експансивність набирає несподіваних, з огляду на мораль, амбівалентних форм, іноді відверто негативних. Але якщо данська авторка, простіша, здоровіша, не розколена внутрішньо, протиставляє цій амбівалентності лише людську поблажливість і розуміння, реагує на неї з гумором, який наповнює твір, — польська письменниця повністю дає себе втягнути в пастку проблеми, сприймає її трагічно, на повному серйозі бореться з нею, виставляє проти неї весь арсенал сучасного душезнавства. Це надає польській повісті більшого жанрового навантаження. Зрештою, треба визнати, що обидві героїні принципово відрізняються за психічним форматом, і вже це виправдовує різницю в їхньому художньому трактуванні.

Карін Міхаеліс дає нам не стільки індивідуальний портрет, скільки дослідження старості взагалі. Нельсина — звичайна, примітивна жінка, по суті, не має індивідуальної долі, якоїсь особистої трагедії, як Ружа в «Чужоземці». Її доля є радше видовою і репрезентативною. В цьому світлі повість набуває значення важливого людського документа як майстерний образ патології старості.

Нельсина перетнула певну вікову межу, за якою життєві прояви людини вже не сприймаються в їхній повноті, за якою ми перестаємо серйозно їх трактувати і поводимося з ними на симптоматичному рівні, як з реакціями дітей. Вона перебуває в такому віці, коли ще раз позбувається відповідальності за свої вчинки, знову набуває своєрідної невинності. В тіні цієї невинності стара жінка розпросторює всю повноту свого старечого егоїзму, пихатості й деспотичних витівок, розгортає весь масштаб здитинілості й пересічності. Робить це з легкістю, бо старість у її щасливій батьківщині становить табу й оточується найпоблажливішою і найчутливішою опікою. Іноді здається, що донька пишається цим, виплеканим безмежною толеранцією й терпеливістю, монструальним видом старечого деспотизму, що вона з ним кокетує… Вона з любов’ю і зворушенням стежить за карикатурним надлишком вітальності, з-під якого визирає жалюгідна руїна раніше відважної, жвавої і кмітливої особистості, котра обома ногами стояла на землі.

Карін Міхаеліс переживає приємні прикрощі з нестриманістю старої жінки. Нельсина не бере до уваги факту, що її донька сама вже є літньою жінкою, яка довела своє право на самостійність, що вона є відомою в