Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перебіг я через двір і чую: запрацювала моя «сльота» на повну котушку. Спочатку завили і загавкали собаки по всьому кварталу — вони першими «сльоту» чують. Потім заверещав хтось у кабаку, так що мені навіть вуха заклало на віддалі. Я так і уявив собі, як там народець заметушився, — хто в меланхолію впав, хто в дике буйство, хто від страху не знає, куди подітися... Страшна штука — «сльота». Тепер в Ернеста не скоро повний кабак набереться. Він, мерзотник, звичайно, здогадається про мене, та мені начхати... Усе. Нема більше сталкера Реда. Вистачить з мене. Досить мені самому на смерть ходити та інших дурнів цієї справи навчати. Помилився ти, Кириле, друже мій любий. Пробач, та тільки, виходить, не ти правий, а Гуталін правий. Нема чого тут людям робити. Нема в Зоні добра.
Переліз я через паркан і поплентався потихеньку додому. Губи кусаю, плакати хочеться, а не можу. Попереду порожнеча, нічого нема. Нудота, будні. Кириле, друзяко мій єдиний, як це ми з тобою? Як я тепер без тебе? Перспективи мені малював, про новий світ, про змінений світ... А тепер що? Заплаче за тобою хтось у далекій Росії, а я от і заплакати не можу. І я ж у всьому винен, паразит, не хто-небудь, а я! Як я, скотина, смів його в гараж вести, коли у нього очі до темряви не звикли? Все життя вовком жив, усе життя про одного себе думав... І от надумався нарешті ощасливити, подаруночком ушанувати. Якого чорта я взагалі йому про цей «порожняк» сказав?.. І коли згадав я про це — взяло мене за горлянку, хоч і справді вовком вий. Я, мабуть, і завив — люди від мене чогось шарахатися почали, а потім раптом начебто полегшало — дивлюся: Гута йде.
Іде вона мені назустріч, моя кралечка, дівчинка моя, іде, ніжками своїми точеними переступає, спідничка над колінками хилитається, з усіх підворіть на неї витріщаються, а вона йде як по шнурочку, ні на кого не дивиться, і чомусь я відразу зрозумів, що це вона мене шукає.
— Добридень, — кажу, — Гуто. Куди це ти, — кажу, — прямуєш?
Вона оглянула мене, відразу все помітила — і морду мою розбиту, і куртку мокру, і кулаки у саднах, але нічого про це не сказала, а каже тільки:
— Добридень, Реде. А я саме тебе шукаю.
— Знаю, — кажу. — Ходімо до мене.
Вона мовчить, відвернулася і вбік дивиться. Ах яка у неї головонька, шийка — як у кобилки молоденької, гордої, але покірної вже своєму хазяїнові. Потім вона каже:
— Не знаю, Реде. Може, ти зі мною більше зустрічатися не захочеш.
Мене за серце відразу хапнуло — що ще? Але я спокійно їй так кажу:
— Щось я тебе не розумію, Гуто. Ти мені вибач, я сьогодні трохи той, може, тому погано тямлю... Чого це я раптом з тобою не захочу зустрічатися?
Беру я її попід руку, і йдемо ми не поспішаючи до мого дому, і всі, хто тільки що на неї витріщався, тепер квапливо рила ховають. Я на цій вулиці все життя живу, Реда Рудого тут усі чудово знають. А хто не знає, той у мене скоро знатиме, і він це відчує.
— Мати велить аборт робити, — каже раптом Гута. — А я не хочу.
Я ще кілька кроків зробив, перш ніж зрозумів, а Гута продовжує:
— Не хочу я ніяких абортів, я дитину хочу від тебе. А ти — як завгодно. Можеш на всі чотири вітри, я тебе не тримаю.
Слухаю я її, як вона поступово розпалюється, сама себе накручує, слухаю і потихенько балдію. Нічого до пуття збагнути не можу. У голові якась дурість крутиться: однією людиною більше — однією людиною менше.
— Вона мені товче, — каже Гута, — дитина, мовляв, від сталкера, чого тобі виродків плодити? Пройда він, каже, не буде у вас ні сім’ї, нічого. Сьогодні він на волі — завтра у тюрмі. А тільки мені байдуже, я на все ладна. Я й сама можу. Сама народжу, сама виховаю, сама людиною зроблю. І без тебе обійдуся. Тільки ти до мене більше не підходь — на поріг не пущу...
— Гуто, — кажу, — дівчинко моя! Та почекай ти... — А сам не можу, сміх мене бере якийсь нервовий, ідіотський. — Ластівко моя, — кажу, — чого ж ти мене женеш, а й справді?
Я регочу як останній дурень, а вона зупинилася, уткнулася мені у груди і ревить.
— Як ми тепер будемо, Реде? — каже вона крізь сльози. — Як ми тепер будемо?
2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять
Редрік Шухарт лежав за могильним каменем і, відвівши рукою гілку горобини, дивився на дорогу. Прожектори патрульної машини металися цвинтарем і час від часу били його по очах, і тоді він замружувався і затамовував подих.
Минуло вже дві години, а на дорозі все залишалося як раніше. Машина, розмірено клекочучи двигуном, що працював ухолосту, стояла на місці і нишпорила, і нишпорила своїми трьома прожекторами по зарослих занедбаних могилах, по перехняблених іржавих хрестах і плитах, по недбало розкиданих кущах горобини, по гребеню триметрової стіни, що обривалася ліворуч. Патрульні боялися Зони. Вони навіть не виходили з машини. Тут, біля цвинтаря, вони навіть не зважувалися стріляти. Іноді до Редріка долинали приглушені голоси, іноді він бачив, як з машини вилітав вогник сигаретного недопалка і котився по шосе, підстрибуючи і розсипаючи кволі червонуваті іскри. Було дуже вогко, нещодавно пройшов дощ, і навіть крізь непромокальний комбінезон Редрік відчував вологий холод.
Він обережно відпустив гілку, повернув голову і прислухався. Десь праворуч, не дуже далеко, але й не близько, тут само, на цвинтарі, був хтось іще. Там знову прошурхотіло листя і нібито посипалася земля, а потім із тихим стукотом упало важке та тверде. Редрік обережно, не повертаючись, попою задом, притискаючись до мокрої трави. Знову над головою ковзнув прожекторний промінь. Редрік завмер,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пікнік на узбіччі», після закриття браузера.