Читати книгу - "Дві хвилини правди"

«Морелі, - виправляла вона, - Це - морелі. Послухай-но, яке красиве слово!»

Але він завжди промовляв «аблікоси» і її серце стискалося від ніжності. Єва подумала, що якби першим словом її ненародженого сина було щось інше, вона б однаково навчила його вимовляти саме це.

Щоб відчути, як від цього солодко стискається серце…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі, продовження). ЄВА

…Будинок стояв на березі затоки і нічим не відрізнявся від інших - двоповерховий, обшитий чорним деревом. На подвір’ї, посеред охайно підстриженої галявини нереально синьо світився басейн.

Дон Санта сидів біля нього в білому шезлонзі, вкритому пухнастим махровим рушником.

Дон Санта думав про своє життя і дивився на воду.

Колись давно він і гадки не мав про Малакську затоку. Вірніше, не уявляв, що матиме тут прихисток у вигляді будинку з мансардою та басейном. А коли надійшов час щось вирішувати, просто тицьнув пальцем у карту. Із зухвалою думкою про те, що може собі це дозволити. В який куток потрапить палець, було байдуже - головне, це було можливо. Хоч і безглуздо, по-хлоп’ячому. Проте тепер він може двічі на рік тікати сюди від справ. І думати про своє життя. Так, як оце зараз.

Дон Санта відкрив бляшанку пива. Він не міг відучити себе від юнацької звички пити пиво лише з бляшанки.

Думав про те, що в нього вже все є. І багато чого було. І саме тому більше немає чого бажати і на що сподіватися.

Хоча він чудово розумів, що думати так - зарано. Але думав, бо відчував: це - правда.

Свята правда…

Він посміхнувся. Тому, що Санта - його ім’я! Адже все, до чого він ставився серйозно і відповідально, він називав «святим». Така звичка приклеїлась давно. І для багатьох стала його іменем…

Отже, гріючись на вологому, як і його рушник, сонечку, Дон Санта подумав про те, що… зараз з будинку вийде його дружина. І він скаже їй:

- Помасти мені плечі.

Або ні, не так. Вона вийде і скаже сама:

- Ти спечешся. Давай я помащу тобі плечі.

Візьме жовтий тюбик, вичавить з нього крем. А потім невагомими дотиками почне змащувати його тіло.

Він буде ловити її руки, а вона ніжно відбиватиметься, промовляючи:

- Не заважай, дурнику! Згориш. Що я тоді з тобою, таким недоторканим, робитиму?!

Потім вони захочуть їсти.

І поїдуть на набережну в рибний ресторанчик. Там, у холі, у великих акваріумах плавають різномасті риби, лангусти, горами лежать устриці. Але він знає, що вона ніколи не тицьне пальцем у живу рибину і не плескатиме в долоні, як це роблять інші, спостерігаючи за кухарями, що виловлюють нещасну срібну красуню з метою миттєво її обпатрати і засмажити.

Отже, він візьме їй тигрові креветки, щупальця кальмарів під солодким соусом. А собі - відбивну з філе червоної риби і, звісно, пиво. В бляшанці. І суворо накаже чорнявому офіціантові не подавати склянку.

За обідом вона мовчатиме, поглинута своїми креветками. А потім підніме очі, сьорбне з його бляшанки і скаже:

- Я вагітна.

І додасть, ледь стримуючи посмішку:

- Свята правда…

…Потім вона довго буде вагітною - безкінечних дев’ять місяців!

За ці місяці вони встигнуть поїхати туди, куди мріяли, щойно побачивши одне одного, - в Альпи. Вона буде в червоній куртці. З почуття солідарності він не спускатиметься на лижах з гір.

Одного вечора він поцілує її в живіт і прикладе до нього вухо, аби почути, що йому скаже син.

Потім настане період його найбільших хвилювань - сьомий місяць, коли вона втомлено скаже:

- Я надто стара для всього цього!

А він, переляканий, почне переконувати, що всі свідомі жінки усього цивілізованого світу народжують саме в її віці. І це - цілком природно.

А ще він скаже, що у неї - веснянки на носі. А веснянки бувають лише у таких от сопливих дівчаток.

Потім вони разом народжуватимуть сина. І йому знову доведеться добре посперечатися. Адже спочатку вона буде категорично проти. І матиме, на її погляд, вагомі аргументи. Такі, які можуть висловити лише жінки її дикої і прекрасної у своїй дикості країни. Але, зауважить він, ці аргументи - не для нього!

- Свята правда, - скаже він. - Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!

- А якщо я тебе вкушу за неї? - хитро примружиться вона.

Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»

І вони сміятимуться.

А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він - не такий, як інші, котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…

…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці - як у сицилійського хрещеного батька.

Назвала - і більше ні про що не хотіла чути. Лише - Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.

Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.

І ось - на тобі!

Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.

«Треба підрівняти газони… - подумав Дон Санта. - Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»

Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?

Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже живе [дихає] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.

…До низького паркану під’їхав листоноша - знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.

Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…

- Мерсі… - сказав він