Читати книгу - "Сповідь маски"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Літнє пополуденне сонце раз у раз поляскувало долонею по поверхні моря. Затока була суцільною велетенською круговертю. У морській далечині тупцювали на місці мовчазні літні хмари, напівзануривши у воду статечні, суворі, мов у пророків, постаті. Їхні м’язи були блакитнувато-білі, мов алебастр.
Довкола ані душі, окрім хіба курортників на яхтах і човнах біля берега та рибалок на суденцях, що нерішуче завмерли ген у морі. Все огорнула незвичайна тиша. До вух лише інколи долинало ніби тріпотіння крилець невидимих метушких комах — то вітерець над морем грайливо звіряв мені свої химерні таємниці. Берег у цій місцині творили пласкі, лагідно похилі до моря скелі; бескидів, як мій, стриміло лише кілька. Загрозливо вигнута вперед хвиля надбігала, ковзаючи поверхнею моря. Скельки, що забігли зграйкою у воду, хоч і намагалися ставити їй чоло, високо зводячи для рятунку білі пінні руки, та ніби водночас прагнули забутись у потопі й вирушити в плавання, порвавши земні зв’язки. Але опуклість вже точилася далі і, так само мірно, накочувалася на берег. За щитом берега щось прокидалось і підводилось. Підіймалась і хвиля, показуючи всім, хто насмілиться стати перед нею, нагострене лезо велетенської сокири, що нею море врубується в берег.
Густо-синій ніж гільйотини падав, розбризкуючи білу кров. І тієї миті, коли хвиля ринула в кипінні слідом за відтятою головою, у ній, наче в розширених останньою смертною мукою людських очах, відбивалася неземна блакить чистого неба. Поточені скелі, які ховались усім рядом у білій піні, коли хвиля накривала їх, нарешті з’являлися з-під води, прощальним блиском вітаючи її рештки. А я спостерігав зі стрімчака, як метушаться в сліпучому сяєві раки-самітники і застигають у безрусі краби.
До відчуття самотини не забарились домішатися спогади про Омі. Так було щоразу. Самотність Омі, сповнена життя, самотність, зроджена путами життя — мрії про неї змушували й мене прагнути бути самотнім незгірш від нього, бажати насолодитися, як він, нинішньою, порожньою перед повнотою моря, самотністю — бодай зовні такою, як у нього. Я один мав зіграти дві ролі — власну й Омі. А для цього треба було знайти хоча б дещицю спільного. Відштовхуючися від неї, я б міг свідомо удавати, ніби перетворююся на нього й насолоджуюсь самотністю (яка для нього була, скоріш за все, несвідомим почуттям), більше того, сягнути в марних мріях певності, що й Омі знайома радість, яку відчуваю я щоразу, коли бачу його.
Відколи мене причарував образ святого Себастяна, я набув звички схрещувати руки над головою щоразу, як роздягався. От тільки тіло в мене було недолуге, без сліду себастянової пишноти. І зараз я несамохіть прибрав такої пози. Кинув погляд під пахву. І вибухнув незбагненним збудженням.
… З приходом літа в мене під пахвами проріс чорний моріжок — хоч і не так рясно, як в Омі. Ось вона, спільність! Крізь нинішнє збудження виразно прозирала постать Омі. Але певне було й те, що його викликала частка мене самого. І тут на мене накинулися разом солоний вітер, що змушував роздиматися ніздрі, палюче літнє проміння, від якого вилискувала й свербіла шкіра, і цілковита пустка навколо, і я не встояв перед давньою «поганою звичкою» просто під блакиттю неба. Тільки цього разу до цього спонукали мої власні пахви.
… Дивний смуток трясовицею бив моє тіло. Самотність палила, наче сонце. Сині вовняні плавки неприємно липли до живота. Поволі я спустився зі скелі й рушив берегом по мілизні. Під брижами на воді мої ноги нагадували білі порожні мушлі, кам’яне дно, всіяне черепашками, наче тремтіло під прозорою водою. Я став навколішки в воді. Налетіла з диким гуком розбита хвиля, вдарила в груди, підкинула, мало не з головою зануривши в піну.
… Хвиля відкотилася, змивши моє сім’я. Незліченні часточки його разом із хвилею, разом з усім живим у ній — мікробами, спорами водоростей, ікринками — огорнуло й понесло геть пінне море. Настала осінь, а з нею — черговий семестр у школі. Омі не було. На дошці об’яв висів наказ про його виключення зі школи.
І всі в одну душу загомоніли про його провини, наче народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив… А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, і тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його виключили зі школи. Навіть обізнаний проноза, що без нього не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, в якій би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.
Лише я мав таємну певність щодо його провини. Бо не сумнівався: він прилучився до змови, масштаби якої навряд чи сам усвідомлював. Прагнення, до яких спонукав дух «зла», були його життям, його долею. В усякому разі, мені так видавалося.
… Але моє внутрішнє уявлення про те, що то за «зло», істотно змінилося. Та обширна змова, в яку воно його кинуло, та химерна мережа таємного товариства, те невикривальне підпілля мали присвячуватися якомусь незбагненному богові. Він служив цьому богові, прагнучи навернути й інших, і впав жертвою таємної страти за намовою. Присмерком його роздягненого привели до залісненого пагорба. Там йому підтягли руки вгору, прип’яли до дерева й пустили в нього дві стріли — перша вп’ялася в бік, друга під пахву.
Отак я міркував. І недарма його постать на турніку найперше викликала в моїй уяві образ святого Себастяна!
*
У дев’ятому класі в мене з’явилося недокрів’я. Моє обличчя дедалі блідло, а руки аж позеленіли. Після підйому на високі сходи доводилося присідати навпочіпки, щоб перепочити. Інакше вировище білого туману вгвинчувалося в потилицю, загрожуючи непритомністю. Родичі повели мене до лікаря, і той встановив анемію. Він був люб’язний і привітний, і на запитання, звідки вона взялася, відказав, що краще зазирнути до шпаргалки. Огляд уже закінчився, і я сидів поруч з лікарем, а родичі — навпроти. Отож вони не бачили сторінок лікаревої книги, зате добре бачив я.
— Отже, анемію викликають такі фактори. Тобто причини. Анкілостоми… це найчастіше. А в хлопця… хтозна. Треба зробити аналіз калу. Далі, хлороз… Ну, це рідкість. Та й взагалі жіноча недуга… Лікар не став читати далі, промимрив щось і захлопнув книгу. Але я встиг завважити, що він пропустив. «Мастурбація». Я відчув,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь маски», після закриття браузера.