Читати книгу - "Сповідь маски"

Мені приписали уколи з миш’яком. Кровотворча дія отрути за місяць вилікувала мене.

Але хіба міг хтось знати! Адже недокрів’я перебувало в химерному взаємозв’язку з моєю жадобою крові.

Вроджена нестача крові переросла в потяг до мрій про кровопролиття. Від цього недокрів’я гіршало, а це ще більше посилювало жадобу крові. Життя серед виснажливих марних мрій поглиблювало й вигострювало мою уяву. Я ще не запізнався з творами де Сада, але під глибоким враженням сцени в Колізеї з «Камо грядеші» вимислив власний театр людобійства. Юні гладіатори віддавали там життя задля розваги. Смерть неодмінно мала бути кривавою і належно обставленою.

Мене цікавили різноманітні способи та знаряддя страти. Приладдя для тортур і шибениця були відкинуті через відсутність крові. Вогнепальна зброя — пістолети, гвинтівки — теж не вабила. Я обирав найбільш первісне, варварське начиння — стріли, кинджали, алебарди. Щоб подовжити страждання, удари наносилися в живіт. Жертва мусила кричати, щоб вчувалася безмежно довга, гірка, скорботна, невимовна самота. Лише тоді спалахували в мені розкоші життя й озивалися громовим голосом на той моторошний крик. Чи не такі розкоші відчували стародавні мисливці?

У мріях я вчиняв справжню різанину улюбленою зброєю серед грецьких воїнів, білих невільників Аравії, спадкоємців дикунських вождів, готельних ліфтерів, гарсонів, офіцерів, циркових юнаків. Наче варварблюзнір, я вбивав тих, кого кохав, бо не знав, що значить кохати. А коли вони падали на землю, складав останній поцілунок на ще тремтячих вустах. Мені ніби хтось підшепнув знаряддя страти, де жертву припасовано до одного кінця рейки, а з другого кінця на неї насувався всіяний кинджалами товстий дерев’яний щит у формі людини. На моїх фабриках смерті невгамовно крутилися верстати, переробляючи людей на підсолоджений кривавий сік у бляшанках на продаж. Безліч жертв зі зв’язаними за спиною руками перепроводжували в той Колізей, зведений у мозку школяра.

Спонука дедалі посилювалась, і врешті я вигадав, як мені здавалося, найжахливіше з приступного людині. Уявною жертвою був ставний хлопчак — мій однокласник, вдатний плавець.

Підземелля. Для таємної учти стіл накрито білосніжною скатертиною, сяяли витончені канделябри, обабіч тарілок розкладені срібні виделки й ножі. Стіл за раз і назавжди заведеним порядком прикрашали також гвоздики. Єдине, що впадало в вічі — завелика порожнеча посеред столу. Там, безперечно, міг стояти тільки величезний таріль, який ще не внесли.

— Довго ще? — поцікавився в мене хтось із бенкетників. Його обличчя лишалося в темряві невидимим, та голос виказував статечного старого. Темрява вкривала обличчя усіх присутніх. У плямі світла маяли тільки білі руки зі срібними ножами й виделками. Над столом плавало невиразне мурмотіння, наче перемовлялися пошепки чи мимрили собі під ніс. І більше жодного звуку, хіба що скрегіт пересунутого стільця порушував тишу похмурої врочистості.

— Гадаю, вже скоро, — відповів я, і запало непроникне мовчання. Моя відповідь вочевидь не дуже потішила бенкетників.

— Піду подивлюсь, як справи. — Я підвівся й прочинив двері кухні. В одному її кутку кам’яні сходи вели нагору.

— Довго ще? — спитав я кухаря.

— Скоро, не хвилюйтесь! — відказав той, не підводячи очей від городини, яку нарізав. Товста розбірча дошка в добрих три квадратних метри була порожня.

Зі сходів згори залунав веселий голос. Другий кухар спускався, ведучи за руку мого крем’язня-однокласника. Хлопець був, як звикле, у довгих штанях і темно-синій тенісці, розстебнутій на грудях.

— А-а, це ти, привіт! — гукнув я невимушено. Той грайливо посміхнувся у відповідь, не виймаючи рук з кишень. Цієї миті кухар накинувся ззаду і схопив хлопця за горлянку. Бідолаха заборсався.

— Прийом дзюдо?.. Так, прийом…Як його там?.. Щоб тільки придушити, не на смерть… — гарячково думав я, стежачи за відчайдушною боротьбою. Голова хлопця раптом опала на м’язисті руки кухаря. Той без видимої напруги підніс бідолаху і вмостив на дошку. Підскочив другий і діловито стягнув теніску, штани, відстібнув годинник. На хлопцеві не лишилося нічогісінько. Він лежав на спині, трохи розтуливши рота. Я припав до його губ довгим поцілунком.

— Нехай так лежить чи перевернути? — спитав кухар.

— Мабуть, краще, як є, — відповів я. Адже так було видно бурштиновий щит його грудей. Другий кухар зняв з полиці тареля західного кшталту завширшки якраз з людину. Таріль був незвичайний, з п’ятьма отворами з кожного краю.

— Узяли! — Двоє кухарів підхопили зомлілого й уклали горілиць на таріль. Вдоволено присвиснувши, кухар міцно прип’яв хлопця, пропускаючи мотузку через отвори по краях тареля. Його рухи виказували неабияку вправність. Голе тіло прикрасили зусібіч розлогим листям салату. На таріль поклали незвично великі сталеві ніж і виделку.

— Узяли! — Кухарі підняли таріль. Я розчахнув двері до їдальні. Мене привітала тиша, але вдоволена. Тареля встановили на сяюче білиною вільне місце посеред столу. Я повернувся на місце і взяв з тареля ніж та виделку:

— Звідки почнемо?

Ніхто не відповів, але я відчув, як звідусюд обличчя звернулися до тареля.

— Тоді отут! — Я встромив виделку під серце. Кров бризнула мені просто в обличчя. Затиснутим у правій руці ножакою я неквапом відкраяв від грудей спершу тоненький шматочок…

Недокрів’я я позбувся, але «погана звичка» дедалі посилювалась. На уроці геометрії я не міг надивитися на наймолодшого з учителів, пана А. Він, подейкували, колишній тренер з плавання, мав засмагле під морським сонцем обличчя і басовитий голос рибалки. Взимку я списував з дошки, не виймаючи другої руки з кишені штанів. І несамохіть перевів очі з зошита на постать А. То підіймаючись на підвищення біля дошки, то сходячи з нього, він жваво пояснював якусь заплутану задачу з геометрії.

Еротичні муки вже вгризлися в моє повсякдення. Крізь постать молодого вчителя раптом прозирнув образ оголеного Геракла. Коли правою рукою вчитель писав крейдою формули, водночас стираючи щось ганчіркою в лівій, складки одягу в нього на спині нагадали мені рельєф м’язів на спині «Геракла, що натягає лук». І тут, просто на уроці, я не зміг утриматися від «поганої звички».

… Похнюпивши запаморочену голову, я на перерві вийшов на спортмайданчик. Надійшов ще один мій коханий без взаємності — другорічник.

— То що, ходив до Катакури на похорон? Як воно там? Катакура, лагідний хлопчак, помер на сухоти. Його ховали позавчора. Почувши від приятелів, що по смерті обличчя стає, як у демона, зовсім нелюдським, я пішов на похорон, підгадавши якраз до кремації.

— Йолоп! — Я аж остовпів, діставши міцного, хоч і дружнього, стусана в груди. Мій коханий зашарівся, мов дитина. В його очах затеплилася незвична для мене приязнь — приязнь до рівного собі. — Йолоп! — повторив він іще раз. — І ти, як усі,