Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

Расмус обережно відчинив двері горища й озирнувся, чи немає нікого поблизу. Тоді, мов навіжений, у два скоки здолав місток і помчав дорогою в тому напрямку, в якому зникла бричка.

Спершу він біг щодуху. Потім перейшов на ту ходу, якої його навчив Оскар. Він не знав, скільки треба йти до ленсмана, проте сподівався, що зустріне когось і спитає. Але так рано дорога була порожня.

Нарешті зі стежки, що вела до лісу, надійшла якась стара баба. Ніби в казці, подумав Расмус, як комусь треба напитати дорогу до драконового замку абощо.

Та баба не просто йшла, а несла в’язку хмизу і зігнулася мало не до землі. Вона побачила хлопця, як уже порівнялася з ним, і підвела голову лише настільки, що він зміг помітити під хустиною її старі стомлені очі.

— Скажіть, де мешкає ленсман? — затинаючись, спитав Расмус.

Стара підозріло глянула на нього.

— А я маю дозвіл збирати хмиз у лісі, — мовила вона й підняла вгору кістлявого, скорченого вказівного пальця. — Я маю дозвіл. І не боюся ніякого ленсмана.

Вона квапливо пішла дорогою, але ще не раз оберталася й мурмотіла:

— Я маю дозвіл!

Пригнічений, Расмус рушив далі. Так не відповідали баби в казках.

Та невдовзі його наздогнала підвода з молоком. Кіньми правив хлопчак, не набагато старший за нього. Він був привітний, відразу спинився і спитав:

— Хочеш під’їхати?

Расмус вдячно виліз на підводу й сів біля хлопчака. Страшенно приємно було трохи під’їхати. А може, він ще й довідається про те, що йому треба.

— Ленсман? Так, він мешкає в містечку, — відповів хлопчак. — Я везу туди молоко й покажу тобі де, бо ми проїздитимемо якраз попри в’язницю, а за нею в жовтому будинку мешкає ленсман.

Мабуть, ленсман іще не вийшов зі свого жовтого будинку, бо, коли підвода з молоком проторохтіла повз в’язницю, Расмус побачив Оскара на лавці перед нею під охороною одного з поліцаїв, що забрали його. Расмус не зважився ані щось гукнути йому, ані зупинитися. Він Доїхав із хлопчаком до самої молочарні. Там він віддав йому одного зі своїх дорогих льодяників, подякував за їзду і швидко подався назад тією самою дорогою, якою вони їхали.

Оскара вже не було на лавці. Але з кабінету ленсмана крізь відчинене вікно чути було невиразні голоси. Расмус підкрався до будинку й підійшов якомога ближче, наскільки в нього вистачило відваги, до вікна. Тут, на щастя, ріс живопліт із кущів вовчих ягід, і за ним можна було сховатися.

— Хіба я скидаюся на «двох замаскованих людей»? — почув він роздратований Оскарів голос. — Дурне діло мандрувати цими краями, бо тут у всьому звинувачують волоцюг.

— Не гарячкуйте, Оскаре, — озвався інший голос, мабуть, ленсманів. — Ми тільки хочемо знати, що ви робили минулого четверга.

— Минулого четверга?.. Їв горох із салом, — відповів Оскар.

— І це все? — спитав ленсманів голос.

— Так, млинців мені не давали.

— Тобто чи це все, що ви робили того дня? — терпляче мовив ленсманів голос.

— Хіба я пам’ятаю? Волоцюга лише пам’ятає, що він їсть. Я не лічу днів. Але добре пам’ятаю, що не перебирався на двох замаскованих чоловіків і не поцупив грошей, бо зроду не вкрав навіть двох ере.

— Ми вам віримо, Оскаре, — сказав ленсманів голос. — Але, може, ви знаєте, чи тут тепер не вештаються якісь ваші колеги?

— Мої колеги? Що це означає? Злодії? — спитав Оскар.

— Ні, волоцюги.

— Отакої! По-вашому, вони звуться «колеги»? Людина собі мандрує з одного місця в інше й думає, що вона просто волоцюга, а виходить, що в неї є колеги!

Ленсман перебив його:

— Я вас не зараховую до злодіїв, але, може, ви бачили інших волоцюг у цих місцях останніми днями?

На хвилю запала тиша, потім Оскар сказав:

— Я зустрічав Вошолупа. І Сім Вісімнадцяток, і Сонного Ніссе. Але жоден із них не грабіжник, даю слово Райського Оскара.

Ленсман висякався, підвівсь і став біля відчиненого вікна спиною до Расмуса.

— Ну гаразд. — Він іще раз висякався. — Ми вас відпускаємо, Райський Оскаре.

— Ну певне, все-таки є пом’якшувальні обставини, які доводять, що я невинний, — зробив висновок Оскар.

На це ленсман нічого не сказав.

Відразу по тому Оскар вийшов із будинку з рюкзаком за плечима і шпарко подався вулицею. Расмус бадьоро побіг за ним, а коли Оскар завернув за ріг і ленсман уже не міг їх побачити, взяв його за руку і спитав:

— Вас образили, еге ж? Оскар усміхнувся всім обличчям.

— Ти є, небоже? А я думав, що ти подався в мандри сам, коли мене забрали ленсманові посіпаки.

— Хіба я таке чортзна-що? А крім того, я знав, що вас скоро звільнять, бо ви невинні.

— Ти не міг мати такої певності. Мене хотіли забрати за грабунок у Санде, а він стався минулого четверга. Ми ще тоді не були знайомі.

— Не були, але тепер я знаю вас, — поважно мовив Расмус. — Тому такий певний.

— Якби ленсмани були такі кмітливі, — сказав Оскар і обняв Расмуса рукою. — Та де там, вони думають, що всі волоцюги — шахраї, ох-ох-ох!

Вони сіли на лавку серед дерев і дістали з рюкзака по бутербродові, отриманому за «Ідину могилу». Останні бутерброди, що в них залишилися.

— Тепер треба не ледачитися грати й співати, а то помремо з голоду, — сказав Оскар. — Чуєш, а одне я все-таки вивідав у поліцаїв, які мене забирали. Скидається на те, що їх не повідомлено про втечу хлопчика з сирітського притулку. Чи, може, Шуліка не любить поспішати?

— Часом так любить, що аж занадто, — запевнив його Расмус.

Він понишпорив у кишені штанів і витяг два льодяники.

— Адже в нас тепер скрута, — сказав він, — то можна доїсти цукерки.

Вони взяли в рот по льодяникові. А коли досмоктали їх, Оскар сказав:

— Ленсман зробив добре діло, що звелів привезти мене в містечко, бо я однаково мав іти сюди! Тут я завжди граю по садибах, і мені платять трохи краще, ніж селяни. Селяни дають лише їжу.

— Але їжа — також непогана плата, — сказав Расмус, бо був голодний, хоч з’їв бутерброд і цукерок.

Оскар підвівся з лавки.

— Непогано, але ще краще, як дають гроші, — сказав він. — До речі… мабуть, треба навідатися до пані Гедберг.

— А хто це така?

— Це найласкавіша з усіх бабусь. Має гроші й не скупа. Я звичайно співаю для