Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Поки що Олд-Бой встановив точний розклад досліджень з генератором, дедалі зменшуючи довжину хвилі, на якій він працював. Кожен член бригади мав свій визначений час. Найбільше часу припадало на долю самого Олд-Боя, який безупинно поліпшував інфразвукову установку. Робив він це тільки в присутності рудого Богдана, іншим Олд-Бой не дозволяв ніякого втручання.

— Ми випускаємо джина з пляшки, Богдане, — мовив він, закурюючи сигарету.

— Так то ж у к-казці, — заперечував Богдан. — А т-ти здійснюєш наукові досліди, ц-це ж різниця!

— Ну, гаразд, немає часу на теревені. Богдане, опромінюй свою їжу. Твій час. І будь ласка, працюй обережно. Я запускаю інфразвукову установку на невелику потужність. Тобі вистачить. Спробуй встановити, що це дає порівняно з минулим. Увага!

Він увімкнув компресор, а потім інфрасирену. Все було гаразд. Нарешті, почав працювати й генератор.

— Не чути ніяких вібрацій? — спитав Олд-Бой.

— Н-нічого. Все нормально, — відповів Богдан.

— Ну, то працюй. А я піду. Треба дістати деякі деталі.

І Олд-Бой зник за дверима.

Богдан звичним оком глянув ще раз на показник частоти. Все було в порядку. Безумовно, Богдан не міг перевірити, яку потужність має інфразвукова сирена й скільки вона віддає на модуляцію генератора. Зрештою, всі отакі перевірки й вимірювання були невід’ємною прерогативою самого Олд-Боя, який не доручав Богданові робити це.

Богдан вийняв із шафи продукти. На білому тлі густої ряжанки цвіли зелені пухнасті квітки: то була активна кількаденна цвіль. Третього дня Богдан сам посадив на ряжанку культуру цієї цвілі. Сьогодні він мав опромінити ряжанку, щоб дізнатись, як впливатимуть на цвіль мікрохвилі, та ще поєднані з інфразвуком. Ці комбіновані випромінювання за всіма ознаками мали вбити культуру цвілі й не дати їй далі поширюватися. Ефект, схожий з найкращим консервуванням, тільки що набагато швидший і стабільніший… Отож…

Богдан, спритно маніпулюючи, встановив на мармуровому столику чашку з ряжанкою. Чому в нього руки працюють бездоганно, коли нема нікого з товаришів? Чому вони стають незграбні і неповороткі, наче жердини, саме тоді, коли він хотів би показати іншим, зокрема — Люці, свою вправність?.. Зітхнувши, Богдан трохи замислився і вирішив додати потужності генераторові. Він повернув рукоятку. Хай Олд-Бой наказує не торкатись її, Богдан добре знає, що трошки потужності не завадить. Шипіння генератора погучнішало. Богдан уважно лічив:

— Раз… два… три… чотири… п’ять…

Дійшовши до десяти, він спинився. Мабуть, уже досить. Чашка з ряжанкою помітно розігрілась. І саме цієї хвилини Богдан почув голос Люки:

— Можна увійти?..

Ах, це справді був чудовий, лагідний і ніжний голос! Хіба тільки, можливо, флейта могла б зрівнятися з цим голосом!

— П-прошу, прошу, люба Люко, заходьте! Олд-Бой пішов, отже, можна заходити. Я дуже радий, що ви…

Чудовий, лагідний і ніжний голос спинив Богдана:

— Петра Микитовича немає? А де ж він?

— Кудись пішов, — відповів Богдан непевно. — Казав, що хоче д-дістати якісь потрібні йому д-деталі. Та нічого, заходьте, прошу. Ось у мене т-тут дуже цікаве дослідження, як б-бачите…

— Ні, ні. Я поспішаю…

Чудовий, лагідний і ніжний голос… мабуть, він тільки примарився Богданові? Бо тепер він став досить гострий.

— У мене немає часу. Колись іншим разом… Бувайте!

Так, був чудовий, лагідний і ніжний голос, тільки був… Богдан сам один у лабораторії з своєю ряжанкою і культурою цвілі… Люко, Люко, невже ж ви не бачите, як обливається кров’ю серце нещасного Богдана? Та хіба ж винний він у тому, що змушений возитися з ряжанкою… і цвіллю…

Але досить суму, досить непотрібної лірики! Кароока пішла, навіть не глянувши на Богдана… До генератора, до праці!

Богдан рішуче повернувся до мармурового стола під генератором, де стояла чашка з ряжанкою. Він навіть уже простягнув руку, щоб узяти чашку. Але… але рука Богдана повисла в повітрі, а очі широко розплющилися.

Він стояв, похитуючися на довгих ногах, чуючи, як рівномірно й одноманітно шипить генератор, як розмірено клацає компресор. А де ж ряжанка? Куди вона поділась? Ось стоїть фаянсова чашка з трохи розбитим краєм. Але чашка порожня.

Богдан нахилився й зазирнув усередину чашки: чисто. Може, це чортове проміння разом з інфразвуком розчинило ряжанку?

Сердитим рухом Богдан вимкнув генератор. Шипіння зникло. І все-таки якісь незрозумілі звуки лишилися, вони наче пробивалися крізь чітке клацання компресора. Ці звуки непокоїли Богдана. Він подивився туди, звідки, здавалося, долинали ці звуки.

Нова несподіванка!

У кутку, біля маленького столика з приладами сидів сірий кіт. Як він опинився тут, годі було дізнаватися. Проте факт лишався фактом. Кіт сидів у кутку. Невідомий сірий кіт задоволено муркотів, облизуючись.

Широко розплющеними очима Богдан дивився на це створіння. Кіт багато, мабуть, бачив на своєму віку. Одне вухо його було напіввідірване. Сам він був геть обліплений сміттям. Худючий і облізлий. Тьху!..

Богдан хотів був уже одвернутися від цієї абсолютно непривабливої істоти, як раптом помітив щось дивне. Він, замість одійти, навіть нахилився ближче до кота, що так само спокійно сидів і вмивався зігнутою лапкою, немов прожив у цьому кутку все своє життя.

А що це біле й зелене на морді?

— Негідник! Мерзотник! Брудна тварина! — вигукнув Богдан. І, слово честі, навряд чи хтось міг би йому щось закинути з приводу цього, — бо оті білі й зелені плями на морді кота були слідами щойно з’їденої ряжанки! Поки Богдан розмовляв з Люкою, кіт блискавично з’їв його опромінену ряжанку… Цього не можна було дарувати!

— Ну, зажди! Почекай, тварюко! — мурмотів Богдан, ураз обернувшись на мисливця. Кров його заграла. Він відчув у собі заглушений досі голос досвідченого дикуна-мисливця, що звик полювати на тварин. Атавізм?.. Можете називати як завгодно. Проте скромний літописець цих подій запевняє вас: жоден червоношкірий індіянець, жоден Чінгачгук або Барсова Лапа чи навіть сам останній з могиканів не зміг би підповзти так обережно до своєї жертви, як підповзав до сірого кота Богдан.

Серце його калатало. Бойовою люттю роздувалися ніздрі і горіли божевільним запалом очі.

— Рраз! Єсть!

Як пружина Богдан випростався. В його руці висів кіт, безпорадно ворушачи лапами: захищатися він не міг.

— Мерзенна тварино, — шепотів Богдан, — зараз я т-тобі покажу, як жерти об’єкти наукової роботи… Може, я й сам ладний був би з’їсти цю чудову ряжанку, хоч на ній і була цвіль. Але не їв, хоч і мав на це повне право. А ти… негіднику, зараз я тобі…

Кіт тільки вигинався й конвульсійно рухав лапами, він уже, мабуть, змирився з своєю долею. І зовсім невідомо, що зробив би з ним ображений до глибини душі дослідник,