Читати книгу - "Яр"

У платформу я перебравсь аж тоді, коли станція лишилася далеко позаду, і, звівшись навколішки, розглянувся. Я їхав десь посередині ешелону, схожого на плескатого рудого вужа, що лише в кількох місцях горбатився кубиками звичайних критих вагонів. Дим паровоза слався з правого боку понад землею, я ж озирався ліворуч, намагаючись побачити там Волгу. Річки я так і не побачив, можливо, вона ховалася за нескінченною грядою горбів.

Я вдивлявся в ті висмалені сонцем безплідні ландшафти, і під серцем у мене млоїлося. Коли б ліворуч зблиснула Волга, я вже бодай би знав, що їду в бік України...

Состав порожняка безперестанку зупиняли, перекидали на запасні колії, штовхали заднім ходом у якісь тупики, потім знову випускали, у Максима склалось відчуття, ніби поїзд кілька разів плавними дугами завертав то круто ліворуч, то не менш круто праворуч, та не було жодної змоги простежити напрямок, бо небо облягли високі хмари й не стало видно навіть зірок.

Не бачив Максим і вогнів у стену чи понад залізницею, неначе поїзд летів у мертвих пісках нескінченної пустелі.

Ніч видалася тривожна.

Над ранок чи то змінився вітер, чи, може, напрямок руху, але дим слався вздовж поїзда. Стало нічим дихати, очі запорошувало колючими недотлілими вуглинками, тож Максим скулився в передньому куточку платформи й натяг кухвайку аж на голову. Коли ж розвиднилось, він обережно вистромив голову й з несподіванки аж очі вирячив. Дим відносило вбік, повітря випрозоріло, і на всьому обширі хвилястого стену то там, то сям чорніли височенні конуси, схожі на шатра велетів. Максим нічого подібного ніколи не бачив, і все-таки враз угадав, аж промовив уголос, хоча за гуркотом поїзда ледве сам себе почув:

— Терикони!..

«Значить, я таки в Донбасі, в Україні», — подумав Максим, але раптом похнюпився. Радіти було рано, ця шахтарська земля могла виявитися й Ростовщиною, і чим-завгодно іншим. Він до щему в очах удивлявся в терикони, копри та труби, у вбогі шахтарські хатини та малесенькі грядочки під блимавими вікнами й поволі переймався вірою: ні, такі чепурненькі побілені хатинки могли бути тільки в українців. Ця віра переросла в упевненість, коли поїзд зупинився на невідомій станції й у запалій тиші раптом почулось:

— Куди!.. Ось я тебе зараз батогом!.. Куди ти, хай би воно йому завісилось!..

Максим виглянув і побачив під насипом діда в солом'яному брилі, а далі — гулу, з великим вим'ям козу, яка намагалася пролізти в чийсь огороджений старим плотом баштанець. І та коза, і маленькі смугасті кавуни, яких вона хотіла скуштувати, і надто ж дід у тому до болю знайомому брилі були такі справжні, що Максим перестав сумніватися: почалась Україна.

Дід був зовсім поряд, а далеко в обидва боки Максим не бачив живої душі, тільки метрів за сто позаду сапали щось на вбогих залізничних городцях дві старі жінки, тож він неголосно запитав:

— Діду, яка це станція?

Дід відповів, навіть не глянувши на того, хто питав:

— Станція Перевальна.

Назва нічого не промовляла, і Максим вирішив уточнити:

— Це вже Україна?

Дід аж тепер озирнувся на допитливого пасажира й сердито пробурчав:

— Яка там Україна!.. Домбас!

І похитав униз під насип до настирливої кози, яка замріяно дивилася через плотик на смугасті кавунчики: «Ось я тебе зараз батогом!..» Хоча в руках у нього був не батіг, а відшліфований долонями сукуватий ціпочок. Певно, дідові сини чи дочки завербувалися на шахти, подумав Максим, і серце йому стислося. Десь тут, можливо, і досі працювали його старші брат і сестра, які також завербувалися на шахти «Домбасу». Та потім згадалося, що зараз війна, і хоча Максим не міг собі її уявити навіть приблизно, належало припустити, що війна зачепила принаймні брата Петра. Не даремно ж той тигролов Нестор допитувався: «Ти — воєнооб'язаний?..»

Тоді Максим подумав про інше — і на душі стало зовсім кепсько. За всі ці чотири роки він не мав з дому жодної звісточки, бо ж в обвинувальному акті було зазначено: «без права переписки». А з волі доходило багато чуток про те, яких репресій зазнавали члени родин «ворогів народу». «Може, вдома вже нікого й немає?» — подумав він — і в цей час помітив залізничника з молоточком. Цього чоловіка Максим одразу впізнав — стрілочник, із яким зустрічався на тій уже далекій звідси станції.

Чоловік ішов і пильно вдивлявся в Максима. Максим же сидів навпочіпки за низесеньким бортиком платформи, так само пильно дивився на того й нічого не робив. Утікати вже було пізно, і не через те, що не зміг би втекти від уже немолодого залізничника з холодно примруженими очима, — просто раптом стало гидко й принизливо від усіх утікати.

І тільки коли чоловік підійшов зовсім близько, і ще не високе сонце освітило його в проміжок між двома платформами, Максим збагнув свою дотеперішню помилку: форма, яка досі здавалась йому залізничною, виявилася формою служби воєнізованої охорони. Просто була зношена й брудна.

Охоронник зупинився біля Максима, так само не зводячи з нього ока. Молоточок у його руці був малесенький і з дуже довгою ручкою, охоронець стояв і ляскав ним по халяві власного чобота, мов стеком. «Як я міг таке переплутати», — тоскно думав Максим, дивлячись на чоловіка у формі. «Ще й петлиці в нього двома кубиками...»

— Ты куда едешь? — спитав охоронець, на мить переставши ляскати себе по халяві.

Максим кивнув головою в бік паровоза, який далеко попереду, на станції, саме спускав зайву пару, огорнувши себе й усе навколо білою хмарою.

— А документы у тебя имеются?

— Имеются, — його