Читати книгу - "Селище на озері"

— Мовчи! —- сказала Гунда й насварилася пальцем.

Уомі вибрав легенький човен, посадив у нього матір, поклав на дно зброю та інші пожитки.

Лайка, виляючи хвостом, просилася в човен.

— Візьмімо її з собою,— мовила Гунда.— Почне вити — всіх розбудить.

Вона покликала собаку, і лайка, скулившись, примостилася біля її ніг. Уомі зіпхнув човен на воду, скочив на корму і відштовхнувся жердиною від берега. Човен беззвучно пірнув у мутний туман, що огорнув острів Ку-Піо-Су.

Уомі переправився через протоку й пристав до високого берега. Він спрямував човен у гирло річки, яка по дну лісного байраку вливалася в озеро. Тут він відшукав зручну місцину, заховав човен у густому чагарнику. Зробив він це так добре, що помітити човен було майже неможливо.

Упоравшись із цим, він пішов угору за течією, ведучи матір просто по воді. Адже в проточній воді слідів не лишається.

Пройшовши водою кілька десятків метрів, вони вибралися на високий берег байраку і рушили знайомою стежкою, що вела до яру Дабу.

Надвечір вони вийшли з лісу в тому місці, де Уомі заховав свого старого човна. Чи цілий він? Чи збереглися багор і весло?

Уомі відшукав на березі залишки багаття, під захистом якого минула пам'ятна для нього ніч. Коли розсував кущі, серце його закалатало: а що, як він побачить оту Краплю, що приснилася йому?

Човен був на місці, а замість дівчини в ньому сиділа жаба. Вона злякалася й стрибнула в воду.

— Ага! — вигукнув Уомі.— Крапля посилає її стерегти мій човен.

Одразу йти до Священного Дуба Гунда не схотіла: дуже втомилася. Вона дістала з мішка кілька печених рибин на вечерю.

Уомі викресав іскру на сухий трут, роздмухав його, розпалив багаття. Гунда засмажила тетерку, яку Уомі підстрелив по дорозі. Після вечері вирішили йти далі.

Прив'язавши ременем лайку до човна, взяли з собою половину щуки,— нагодувати Дабу,— і пішли. До Священного Дуба треба було дістатися завидна. Північ — це час, коли літають нічні тіні і Невидимі відкривають людям свою волю.

Як тільки мати й син увійшли в яр, вони відчули, що лісова темрява наздоганяє їх швидше, ніж вони сподівалися.

Тут, під густим шатром крислатих дубових верховіть, швидко гасли останні відблиски вечірньої зорі. Гунда квапливо шепотіла слова давніх заклинань проти злих лісовиків та нічних страхів.

Уомі відчув, як тремтять похололі материні пальці в його міцній руці:— Не бійся, мамо! Дабу близько. Він захистить нас.

Синові хотілося підбадьорити матір, але мимоволі її страх передався і йому. З кожним кроком густішав морок. З кожною хвилиною здавалося, що лісові тіні ставали рухливіші, немов оживали. Гілки кущів та дерев простягалися до них, наче руки жебраків.

Гунда відламувала маленькі шматочки печеної риби, кидала їх кущам, деревам і лагідно примовляла:

— Їжте, любі! Їжте! Захистіть Гунду й Уомі.

Так дісталися вони до Священного Дуба. З завмираючим серцем ступила Гунда кілька кроків по хмурій галяві й зупинилася.

Дабу стояв перед нею. Тут, під його віттям, вона відчувала себе такою мізерною і немічною.

Уомі й Гунда стали навколішки й припали до коріння Священного Дуба. А він стояв над ними, розчепіривши коряві руки-сучки, роззявивши чорну пащу дупла.

Нарешті Уомі підвівся.

— Батьку,— мовив він,— до тебе прийшов син твій, Уомі! Захисти його від ворогів!

— Піжму хоче вбити Уомі,— сказала Гунда.— Дабу! Ти дав Гунді Уомі. Збережи його! Уомі—твоя кров. Захисти його...

Вона кинула голову щуки й рештки м'яса у зяюче над нею дупло.

Мати й син стояли, простягши руки, й чекали відповіді. Палка уява їхня творила божество, а по-дитячому ясні й чисті очі дивилися на нього молитовно.

Їхній слух і всі почуття вкрай загострилися. Вони чули ледь помітне жебоніння струмка, тріск зламаної гілочки, шарудіння миші в сухому листі.

Вони намагалися витлумачити по-своему значення цих звуків і шукали в них відповіді на свої благання.

Враз сіра тінь майнула поміж віттям. Уомі здалося, що вона вилетіла з дупла й беззвучно зникла між деревами. За хвилину десь поблизу почулося голосне ухкання пугача. Небо освітилося спалахом далекої зірниці, яка тут, серед чорних дерев, здалася неймовірно яскравою.

Без сумніву, це була відповідь. Дабу відгукнувся на їхні благання. Але як це треба було розуміти?

— Це його душа! — прошецотів Уомі.

Гунда тремтіла, припавши до сина.

— Ти бачила?

— Бачила...— ледь чутно мовила мати.

— Лишімося тут до ранку. Дізнаємось, що скаже Дабу.

Заснули вони пізно. Гунда задрімала перша, притиснувшись до синової руки. Згодом заснув і Уомі.

Яскраві сни були їм нагородою за терпіння. Гунді примарилося, наче вона, ще молода, сидить самотня у своїй домівці. Перед нею яскраво горить вогнище. До хижі входить гарний, рум'янолиций дід з ласкавими очима. Він сідає при вході й виймає з-за пазухи довгого ножа. І вона добре бачить: це той самий ніж, якого привіз Уомі з далеких мандрів.

«Віддай його Уомі,— говорить старий.— Скажи йому, хай нічого не боїться. У кого цей ніж, той найсильніший».

Гунда знає: оцей старий чоловік не хто інший як сам Дабу.

«Хай іде шукати наречену! Настане весна. Прилетять журавлі. Тоді хай відпливає далеко! Скажи Уомі: Дабу допоможе йому».

Гунда прокинулась, і серце її тріпотіло, мов спіймана пташка. Ще б пак! Вона розмовляла з самим Дабу. Він сам обіцяв допомогу.

Уомі вже не спав. Він чекав, коли мати прокинеться. Йому кортіло розповісти свій сон.

З