Читати книгу - "Володар Світла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А, то ти приплив із південного заходу!
— Так. Із Чатістану, з Іспара-при-Морі. Вітри цієї пори року добрі, але саме тому вони й порозносили попіл із Гармати значно далі, ніж хтось міг би собі уявити. Шість днів валив на нас цей чорний сніг, а ще нас переслідував сморід підземного царства, від якого харчі й вода псуються, очі сльозяться, а горлянку дере. Коли ми нарешті втекли, то принесли багато жертв подяки. Бачиш, як забруднилися борти? А бачив би ти вітрила — чорнісінькі, наче волосся в Ратрі!
Князь подався вперед, щоб ліпше роздивитися судно.
— Але ж води не були надто збурені? — спитав він.
Моряк покрутив головою.
— Біля Солоного Острова перегукнулись ми з крейсером і довідались, що акурат на шість днів спізнилися до найгіршого виверження. Тоді Гармата палила хмари та здіймала величезні хвилі. На крейсері точно знали про два потоплені кораблі, але, можливо, був і третій, — моряк відхилився, покурюючи люльку. — Тож я й кажу: мореплавцеві благословення ніколи не завадить.
— Я от шукаю одного морехідця. Капітана. Звуть його Ян Ольвеґґ — або, може, він тепер відомий як Олваґґа. Знаєш такого?
— Знав. Але він давно вже в море не ходить.
— Он як? І що ж із ним сталося?
Моряк повернув голову, уважно вивчаючи співрозмовника.
— А ти хто такий, що питаєш? — зрештою поцікавився він.
— Мене звуть Сем. Ян — мій дуже давній приятель.
— Дуже давній — це ж відколи?
— Багато-багато років тому, в іншому місці, я знав його як капітана корабля, що по цих океанах не ходив.
Моряк раптом нахилився, підібрав якусь деревинку й пошпурив нею в пса, що саме оббіг палю з протилежного боку пірса. Тварина дзявкнула й помчала ховатися до складів. Це був той самий пес, котрий тюпав за князем від Гоканиного заїзду.
— Стережися бісових псів! — мовив капітан. — Є собаки одні, є другі, а є треті. А в цьому порту будь-якого слід гнати подалі.
Тоді він знову глянув на бесідника, немов оцінюючи.
— На пальцях твоїх, — показав він на них люлькою, — недавно було багато перснів. Від них позалишалися сліди.
Сем глянув на руки й осміхнувся.
— А від твого ока, моряче, ніщо не сховається. Тож я визнаю очевидне. Нещодавно я носив персні.
— Отож ти, як ті пси, не той, ким здаєшся, і прийшов розпитати за Олваґґу, назвавши його найдавніше ім’я. А твоє ім’я, кажеш, Сем. Ти часом не один із Перших?
Сем не відповів одразу, натомість роздивлявся моряка, буцім чекав, що той скаже ще щось.
Либонь, збагнувши це, капітан додав:
— Олваґґа, знаю, належав до Перших, хоч ніколи про це й не казав. Чи й сам ти з Перших, чи ти з кармовладців, тобі це однак відомо. Тож мої слова його не викажуть. А все ж таки бажаю дізнатися, до друга говорю чи до ворога.
Сем нахмурився.
— Ян ніколи не славився хистом заводити ворогів. А ти говориш так, ніби тепер він їх має — серед тих, кого ти назвав кармовладцями.
Мореплавець і далі не спускав з нього очей.
— Ти не з кармовладців, — врешті мовив він, — і ти здалеку.
— Маєш рацію, — підтвердив Сем, — але скажи-но, як ти це знаєш?
— По-перше, — почав моряк, — ти старий. Якийсь кармовладець теж міг би носити старе тіло, але не став би — принаймні не охочіше, ніж довго пробув би собакою. Він надто боявся б умерти наглою справжньою смертю, як це буває зі старими. Тож він не пробув би в такому тілі аж стільки, щоб на пальцях зосталися такі глибокі сліди від перснів. У багатих тіла ніколи не відбирають. Якщо їм відмовили в переродженні, вони доживають віку сповна. Якби хтось такий сконав не по-природному, кармовладцям міг би загрожувати збройний заколот його прибічників. Тож такого тіла, як у тебе, цим способом не здобути. А в тіла з життєдайних баків не було б слідів на пальцях. Отже, — підсумував він, — я вважаю, що ти — можновладець, але не кармовладець. Якщо ти віддавна знаєш Олваґґу, то ти, як і він, з Перваків. А з того, що ти прагнеш дізнатися, я висновую, що ти здалеку. Був би ти з Магартхи, то знав би за кармовладців, а знаючи за кармовладців, знав би, чому Олваґґа не може ходити в море.
— Здається мені, що на магартських справах ти знаєшся ліпше від мене, о новоприбулий моряче.
— Я теж із далеких країв, — визнав капітан, ледь усміхаючись, — але за дванадцять місяців я можу відвідати вдвічі більше гаваней. Чую новини, звістки, чутки й байки звідусіль, більше ніж із двох дюжин портів. Чую про палацові інтриги та храмові справи. Чую таємниці, що їх шепочуть уночі золотеньким дівчатам під Каминим тростиновим луком. Чую про походи кшатріїв[50] і угоди великих ділків, які наперед оборудують купівлю-продаж зерна та прянощів, коштовностей і шовку. Пиячу зі співцями й астрологами, акторами й слугами, кучерами й кравцями. Інколи, буває, заходжу в порт, де засіли морські розбійники, і дізнаюся історії їхніх заручників. Тож не бачу нічого дивного в тім, що я, прибувши здалеку, можу знати про Магартху більше за тебе, хоч ти, імовірно, і мешкаєш за якийсь тиждень їзди звідси. Інколи до мене доходять чутки навіть про божі діяння.
— Отже, ти можеш повідати мені, що це за кармовладці такі й чому їх слід уважати за ворогів? — спитав Сем.
— Можу дещо про них розказати, — відповів капітан, — бо ти маєш стерегтися. Колишні тілоторговці стали кармовладцями. Їхні власні імена тепер таємниця, ото як у богів, тож тепер вони так само знеособлені, як Велике колесо, заступниками якого себе проголосили. Вони вже не просто торгують тілами, а ще й пов’язані з храмовниками. Та й ті змінилися — бо ж твої побратими-Перші, які тепер богують, спілкуються з ними з Небес. Якщо ти й справді з Перших, Семе, то шлях твій, коли трапляться на ньому ці нові кармовладці, приведе або до обожествлення, або до загибелі.
— Як? — поцікавився Сем.
— Подробиці шукай деінде, — відказав той. — Яким саме робом до цього доходить, мені невідомо. Попитай на Ткацькій вулиці майстра-вітрильника Яннавеґа.
— То так тепер знають Яна?
Моряк кивнув.
— І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Світла», після закриття браузера.