Читати книгу - "Крута компанія"

Діма сяде в нічну маршрутку, якщо Міла з Мирославою не запросять поїхати з ними. Можна не чекати й просто залізти в їхню машину, але тоді виникає питання, хто платитиме за поїздку, якщо дівчата виходять пізніше. І фіг знає, чи вистачить йому бабла довезти кожну до під’їзду.

Блін, як же не хочеться про це думати! Хочеться просто розслабитися, набухатися і навіть потанцювати. Але він не танцюватиме, тим паче поруч з Мілою. Он як вона в’ється коло Мирослави. Вони разом розкачуються, одна до одної нахиляються маятником — вперед-назад, і ритмічно махають руками, крутять задами — сексі, нічого не скажеш.

У темряві танцполу Мілка здається старшою. Блакитна сукня панчохою обтягує її стегна. Щоправда, під сукню Міла напнула ті самі джинси з блискавками. Тоді, напевно, це не сукня, але Світланка б наділа її на голі ноги. Тому що Світланці двадцять п’ять, а Міла — малолітка, яка соромиться свого тіла.

Він одразу уявляє, як саме вона соромиться. Він її роздягає, а вона прикриває руками соски. А він її цілує і торкається її шкіри, відчуває, як вона знемагає під його долонями і як він повільно, але впевнено опускає руку до ґудзиків у неї на джинсах, а вона — до його…

Цікаво, яка на ній зараз білизна? Під джинсами фіг розбереш. Стрінги, мереживо або дитячі котонові, в яскравих малюнках?

— Дімон! — кричить Пашик йому у вухо. — Наступні коктейлі з тебе. Я вже двічі ходив.

Діма йде до бару. Він себе не накручував, але трошки сподівався, що після того поцілунку на дні народження Мілка відтане і до нього наблизиться. Так, для сміху, як до друга. Зрозуміло ж, що між ними нічого такого не станеться, і взагалі, він — зайнятий.

Але, крім поглядів і взаємних підколок, які іноді псують йому настрій, вона могла б його торкатися хоч зрідка, як Мирослава. Та й по спині лясне, і за бік ущипне, і поржати може по-людськи над нормальними жартами.

А Міла тільки дивиться — важко, напружено, гнітюче навіть.

Міла ніколи не розслабляється. Він давно це прохавав (просто щоб зробити це слово його “фішкою”, бо пізніше Міла на це слово зверне увагу). У неї є життєвий план, і галочки проставлено. Типу такого:

«1. Закінчити школу.

2. — Звалити у велике місто.

3. — Добре вчитися.

4. — Спати із старшокурсниками.

5. — Закінчити універ.

6. — Вийти заміж».

Ні, Мілка не пальцем зроблена, заміж вона одразу не піде, робитиме кар’єру. Але саме такі, як Міла, легко й без заморочок отримують у своєму житті всілякі нормальні штуки, типу кар’єри, родини, машини й подорожей світом.

— Мілочко, — підходить він до неї ззаду й обіймає.

— Що? — вона правим вушком тягнеться до плеча, усміхається, немов хоче звільнитися з його обіймів, але не виривається.

— Ти б пішла за мене заміж?

— Ти вже напився?

— Трошки, — бреше він.

— Я до тридцяти заміж не збираюся.

— Ну, добре, в тридцять п’ять. Пішла б?

— Так одружуйся зі Світланою.

— Класна ідея, — усміхається він. — Напевно, одружуся. Підемо ще чогось накотимо, — він тягне Мілку за собою.

Він не може випустити її з рук. І щойно вона обертається, він губами впивається в її губи. Мілка зараз зовсім не така, як тоді у ванній. Вона напружена, натягнута як струна, рота не відкриває й дуже швидко відсторонюється.

— Давай не будемо, — вона не кричить, і посеред галасу він її не чує, але розуміє по губах.

Його обдає зсередини холодом. Він знову лохонувся. Меле нісенітниці, лізе до неї цілуватися, коли треба зачекати. А раптом вона сама дозріє. Їй шістнадцять, вона ні з ким не зустрічалася до ладу, не цілувалася навіть.

Він пам’ятає, як його поцілунок прикував її до стіни, і вставило її анітрохи не менше, ніж від двох доріжок порошку. Міла аж виливалася з дудок своїх джинсів, із чашок ліфчика, танула…

Як зберегти її для себе? Як уберегти від однокласників, різномастих знайомих, солодких дворових хлопців з блискучими чубами набік, у дорогих шмотках, із золотистими ретриверами на повідку? Дивитися гордо з висоти своїх дев’ятнадцяти на Мілку. Зверхньо, холодно й багатообіцяюче. Поцілунки — це тільки початок, бейбі. Ти ще не жила. Ти ще не знаєш, що буває після поцілунків.

Наступного разу, коли її батьки поїдуть на дачу, у відпустку, та хоч на Марс, і вони, як тоді, зберуться чимось закинутися, Дімка нічого не вживатиме. Нехай тільки Мілка.

Як пахла її подушка! Як пахла її шкіра! І зараз вона стоїть так близько. A-а, блін!

Діма передає їй склянку з помаранчевою бовтанкою, а ліворуч з’являється Пашик: «Дімон, ти що, забув, чому ми з Любою розійшлися? Сховайтеся десь у темному куті й лижіться там скільки влізе. Ми тут усі спимо під однією ковдрою. Світлана пронюхає нараз».

Діма нахиляється до Пашика: «Перший і останній раз, отвєчаю. Шо з неї взяти?». «Так отож, — каже Пашик, — вони ж у цьому віці як колоди», — і проводжає поглядом Мілчину дупу в блакитних блискітках. Діма дивиться на Пашика з підозрою.