Читати книгу - "Мед з дікалоном"

не іконописний лик якогось похмурого вусатого дядька в смушковій шапці й кожусі. Шевченка... промайнув здогад. А нижче — фотокартки в рамках. Павєл Аристархович поправив пенсне, придивився. На фото в центі гурту міцних вусатих хлопів, убраних у козацькі жупани і смушкові шапки, стояв... цей-таки піп, тільки молодий і ще без бороди, і тримав шаблю! Знизу писало золотою в'яззю: «Полтавський аматорський український театр».

«І вражою злою кров'ю землю окропіте»,— злинуло у пам'яті випадково чуте... Піп теж із цих українців. У Павла Аристарховича похололо всередині. Такий завиграшки вгородить у спину ножа. Подейкують, у Мотриному монастирі знову ножі святили. Може оцей і святив? — почав усвідомлювати він. Нікому тут не можна довіряти, усі поставали українцями.

— Ні, Шевченка хороший поет, майже як руський Некрасов, за народ страждав,— почав вивертатися Павєл Аристархович.— Я ось навіть трохи знаю.

Він судомно пригадував іще хоч рядок із цього злобного малоросійського мужицького поета, тільки не про вражу кров.

— Ось, моє улюблене — «Кохайтеся, чорнобриві, та не з...»

Чорт, знову не те... А піп собі мовчки усміхався в бороду.

От холера! Язик мій — ворог мій. Пропаду ні за цапову душу, чортів піп заріже, як порося до Різдва,— шугнула думка. Добре, що хоч не знає, хто я. Треба якось викручуватися.

— От я в Петербурзі був на прем'єрі Заньковецької. Оце був успіх. Сам великий князь стоячи аплодував. Куди ж тому Станіславському. Все «нє вєрю» та «нє вєрю», а таку актрису, як Заньковецька, жодні режисерські новації не замінять. Самородок. І п'єси просто чудові. Дуже, дуже полюбляю я малоросійський театр. Самобутньо, знаєте. І речь украінскую повністю понімаю. От лише говорити не наважуюся українською мовою, позаяк не хочу псувати своїм акцентом її солов'їну мелодійність.

А піп усе, знай, мовчки посміхався. Доконаний гайдамака... Треба тікати. А куди? Попасти у руки цих темних малоросійських башибузуків? Ті ж одразу вздьорнуть чи пристрелять. Ні, цього хоч можна спробувати заговорити, може, у його темній душі ще є якась іскорка християнського милосердя — все ж священик. І книжки він читає, хоч і українські, та людина освічена, не темне мужичйо...

— А цього отамана Табачника я, напевно, знав до війни. Гостював якось у тещі в Київській губернії, то її знайомець, сусіда-поміщик. Такий, з окладистою чорною борідкою, благообразний і на гармоніці дуже душевно грав. І «Вдоль по Пітєрской», і «Ех, дубінушка»...

Піп аж прокашлявся, щоб не засміятись.

— Та що ви, ваше прєвосходітєльство. Отамана прізвище Тютюнник. Не з тим ви горілочку пили.

— Ви, батюшка, знайте, я завжди був прихильником самостійності України й ніколи не схвалював цієї політичної короткозорості Денікіна. От Верховний не раз казав — тільки спільний похід усіх народів колишньої імперії повалить більшовизм. Адмірал Колчак — справжній демократ, і жінка в нього українка. Кажуть, не раз в палаці на балах з'являлася в малоросійському костюмі з коралями і моністами.

Піп виглянув у вікно. Тепер і Павєл Аристархович зачув стукіт копит і сполотнів. По вулиці їхала кіннота. Спочатку він зрадів — наче кубанці. Хвацько сидять у сідлах, у кудлатих шапках і черкесках із газирями. Та ніби чогось не вистачає, щось не те...

Вони без погонів! Це ж українці!

— Батюшка, заради всього святого, врятуйте! Не губіть душі християнської, не дайте згинути.

Піп здивовано глянув на нього.

— Та ви ж, ваше прєвосходітєльство, не хвилюйтеся. То ж наше українське військо, а не якісь бандити. Розкажіть їм про свої політичні переконання, вони ж свого щирого симпатика нізащо не розстріляють.

— Пощадіть, батюшка, сховайте. Добровольці їхніх полонених вішали за ізмєну атєчеству. Тож і вони мене не помилують. Заради усього святого...

* * *

Ховатися довелося в свинарнику, і поки Павєл Аристархович перелазив через загороду, десь випало його пенсне. Шукати вже було ніколи. Поруч тупцював і рохкав великий як гора кабан, що доживав до Різдва останній місяць. Смерділо немилосердно. Павєл Аристархович дихав через раз. Було дуже страшно. Він колись чув моторошні розповіді прислуги, як свині з'їдали малих дітей чи пияків. А це огидне рило тицялося мало не в обличчя, ніби прагнучи близько познайомитися з ним.

Крізь шпару між дошками він бачив, як хвацько зістрибнув із коня молодий петлюрівський старшина.

— Слава Богу, панотче. Хорунжий Самійленко, Дієва армія Української республіки.

— Навіки слава, пане хорунжий,— відповів піп.

— Ми зупинимося на дві години перепочити і йдемо далі,— промовив офіцер.

— Прошу до хати, пригощайтеся чим Бог послав,— метушився піп. Де й поділася його поважність. Час тягнувся вічністю. Втім, холодно не було, і наче вже й сморід не видавався таким жахливим, а тіло грів бридкий, проте теплий дух свіжого гною.

— Добрий ви господар, панотче. Все до ладу, скрізь чисто і прибрано,— з повагою сказав офіцер і підійшов до хліва. Крізь шпару в загородці його кубанський кинджал у кутих сріблом піхвах зловісно маячив просто перед очима Павла Аристарховича. Хорунжий відчинив двері, й колишній градоначальник усім тілом втиснувся в брудну долівку хліва.

— Гарний кабанчик. Українська степова порода,— замріяно промовив офіцер,— сала, мабуть, на долоню буде.

В носі Павла Аристарховича щось засвербіло, закрутило. Він якусь мить з усіх зусиль волі стримувався, з острахом дивлячись на страшний кинджал, і таки чхнув, затуливши рота рукою.