Читати книгу - "Рибалки"

бачили, щоб хтось таке робив, і навіть не відчували запаху, про який він нам затято товкмачив, ми з Боджею й Обембе не сперечалися з ним. Якось він сказав, що риба в Омі-Алі отруєна, і заборонив нам заносити її до себе в кімнату. Відповідно, ми почали тримати її в кімнаті, яку я ділив з Обембе. Ікенна навіть нарікав, що бачив людський скелет, що виднівся у водах Омі-Али, і що Соломон був поганою компанією. Він казав ці речі, ніби вони були новоздобутою незаперечною правдою, але пристрасть, що розвинулася в нас до риболовлі, стала мов замерзла рідина у пляшці, і розтопити її було нелегко. Не сказати, що ми не мали сумнівів щодо того, чи варто цим займатися, — ми всі їх мали. Боджа сердився, що річка мала і в ній водиться тільки «ні на що не годна» риба, Обембе турбувало, що риба робила в річці вночі, коли світла не було ані над, ані під водою. Нерідко він дивувався, як риба рухалася туди й сюди у непрозірній темряві, що вночі накривала річку покривалом. Я зневажав слабкість корюшок і пуголовків, бо вони так легко вмирали, навіть коли їх тримали в річковій воді! Від цієї їхньої тендітності я іноді ледь не плакав. Коли наступного дня після того, як нас упіймала сусідка, до нас постукав Соломон, Ікенна спочатку наполягав, щоб ми не ходили з ним до річки. Але коли він побачив, що ми, його брати, збираємося йти без нього, то приєднався до нас, забравши свою вудку з рук Боджі. Соломон і всі ми привітали його бравим вигуком: «Рибалка!»

Те, що поглинало Ікенну, було наче невтомний ворог, що засів у нього всередині й вичікував свого часу, поки ми придумували й утілювали свою помсту проти Ії Іябо. Це почалося того дня, коли Ікенна обірвав свої зв’язки зі мною й Обембе, залишивши при собі тільки Боджу. Вони вигнали нас із Обембе зі своєї кімнати й заборонили приєднуватися до них на новому футбольному майданчику, котрий знайшли за тиждень після шмагання. Ми з Обембе прагнули їхнього товариства і щовечора дарма чекали їхнього повернення й журилися за нашим братерством, що нібито розчинялося й зникало. Але минали дні, і нам почало здаватися, ніби Ікенна позбувся болячки в горлі, нарешті викашлявши нас геть, як людина, що прочищає забиті дихальні ходи.

Приблизно тоді ж Ікенна та Боджа напали на одного з дітей містера Аґбаті, нашого сусіда через паркан, котрий мав розгойдану вантажівку, відому під іменем «Аргентина» через напис «Народилася і зросла в Аргентині», виведений на її розмальованому боці. Через свою старечу недужість вантажівка заводилася з оглушливим ревом, часто деренчала на весь район і будила всіх, хто ще спав у найперші години ранку. Це призвело до кількох скарг і сварок. З одного з таких заворушень містер Аґбаті виніс набряк на голові, що так і не зійшов після того як одна із сусідок угріла його підошвою черевика. Відтоді містер Аґбаті почав посилати когось із дітей попередити сусідів, що він зараз заводитиме машину. Діти по кілька разів стукали у двері чи ворота всіх сусідів і оголошували: «Агов, татко зараз заводитиме Аргентину!» — і бігли до наступного будинку. Того ранку Ікенна, який ставав дедалі войовничішим і роздратованішим, побив старшу сусідську дитину, назвавши хлопця «докучаєм», словом, яким батько часто характеризував когось, хто видавав зайвий шум.

Пізніше того ж дня, після того як ми повернулися зі школи й поїли, вони з Боджею пішли на футбольне поле, а ми з Обембе лишилися вдома, бо нам було заказано йти з ними. Ми дивилися телевізор, і не встигла закінчитися одна передача — про чоловіка, який вирішував сімейні сварки, — як вони повернулися. Їх не було десь півгодини. Коли вони поквапливо проскакували до своєї кімнати, я побачив, що обличчя Ікенни замурзане землею, верхня губа перетворилася на напухлий м’якуш, а на футболці із прізвищем «Окоча» і номером 10, написаними на спині, виднілися плями крові. Щойно вони зачинили двері, ми з Обембе побігли до своєї кімнати й поставали коло стіни, щоб попідслухувати їхню розмову й дізнатися, що сталось. Спочатку ми чули тільки, як відчиняються й зачиняються дверцята шафи, а ще звук їхніх кроків по затертому килимі. Минуло чимало часу, перш ніж ми вловили слова:

— Якби я не був певен, що коли вступлю в бійку, то Натан і Сеґун теж вступлять і задавлять нас числом, то я б допоміг, — почувся голос Боджі, який продовжував: — Якби ж то я не знав, що вони втрутяться, якби ж то я не знав…

Після цієї заяви ноги затупотіли килимом, а тоді Боджа продовжив:

— Але він тебе й не сильно побив, той хробак. Йому просто пощастило… — він замовк, ніби шукав потрібні слова, — зробити… оце.

— Ти не бився за мене! — раптом вибухнув Ікенна. — Ні! Ти стояв поряд і дивився. Навіть не намагайся заперечувати.

— Я міг би… — почав говорити Боджа після короткої паузи, урвавши тишу.

— Але не став! — закричав Ікенна. — Ти просто стояв!

Це вже було досить голосно, щоб мати вийшла зі своєї кімнати. Того дня вона не пішла на роботу, бо на Нкем напала діарея. Мати зіпнулася на ноги, проляпала підлогою в своїх човганцях і постукала до них у двері.

— Що там коїться, чого ви кричите?

— Мамо, ми хочемо поспати, — сказав Боджа.

— І тому не відчиняєте двері? — спитала вона, а коли ніхто не відповів, додала: — Чого це ви були розкричалися?

— Нічого, — різко відповів Ікенна.

— Вам же краще, щоб то й справді було «нічого», — сказала мати. — Вам же краще.

Її човганці знову ритмічно проляпали підлогою, і вона повернулася до своєї кімнати.

* * *

Наступного дня Ікенна й Боджа не пішли гуляти після школи, а залишилися у своїй кімнаті. Прагнучи скористатися ситуацією і знову почати з ними спілкуватися, ми з Обембе вхопилися за можливість витягнути їх до вітальні за допомоги телепередачі, що особливо подобалася Ікенні. Вони обидва не дивилися телевізор відтоді, як сусідка заскочила нас біля Омі-Али, й Обембе постійно страждав і сумував за тими днями, коли ми з буйними веселощами