Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Скатертиною на Святвечір слугував обрус зі сірого полотна, який вишивали селянки. Під обрус обов’язково клали сіно, а після вечері туди ж складали ложки, виделки та ножі, перев’язані стрічкою. Страв, за традицією, мало бути дванадцять, але зазвичай бувало значно більше. Починали вечерю завжди з оплатка, яким ділилася ціла родина. Віллі не любив і оплаток, тож завжди, коли доводилося їсти їх у церкві, запиваючи вином, він ковтав тільки вино, а оплаток намагався перетримати за щокою, щоби потому непомітно виплюнути. Та переважно від слини та вина оплаток перетворювався на кашу, яка прилипала до щоки, й у роті ще довго віддавало кислим.

Після вечері всі збиралися біля сходів і врочистою процесією заходили до святково прибраної найбільшої в замку зали — Білого салону, посередині якого стояла величезна прикрашена іграшками та свічками ялинка, а під ялинкою і на столах попід стінами лежали подарунки. До кожного подарунка чіпляли папірець із іменем одержувача. Віллі дуже любив церемонію обдаровування, під час якої намагався стати якнайближче до матері.

Подарунки для власних дітей Марія-Терезія вибирала особливо ретельно, і це завжди були не лише дорогі та гарні, але і продумано придбані речі. Одного разу маленький Лео замовив собі на Різдво поні — й справді, товстенький поні в усіх на очах зайшов через широко відчинені двері Білого салону. На гриві поні мав золотаву стрічку з картонкою, на якій був напис: «Для Лео». Слідом за поні тоді в’їхала міні-карета, підписана «Для Ренати», а на задньому сидінні лежав велетенський пакунок «Для Елеонори» та крихітний — «Для Мехтильди». У великому пакунку була нова лисяча шуба, а в маленькому — діамантове кольє. На додаток до замовлених подарунків діти завжди отримували книги.

Після того як роздавали найважливіші та найдорожчі подарунки, наставала черга слуг, котрі працювали в замку. Марія-Терезія по черзі називала імена слуг, вишикуваних у шеренгу попід стіною, і названий підходив до неї, цілував руку і брав свій подарунок. Від хвилювання слугам тремтіли руки. Далі свято доходило до дітей бідняків із довколишніх сіл. Цим дітям дарували не іграшки, а одяг, взуття й інші потрібні речі. Для дітей слуг і бідняків завжди влаштовували святкове різдвяне прийняття зі солодощами і теплим какао.

Коли надходив час розбирати ялинку, діти брали в цьому активну участь, метушилися, знімали іграшки та свічки, а одного разу в руках у Карла-Штефана навіть загорілася верхівка. Розбираючи ялинку, діти тішилися, бо це означало, що незабаром весна, а потім і від’їзд на острів Лошинь. Тільки Віллі не любив розбирати ялинку. Ще зовсім маленьким він дуже плакав, коли бачив, як знімають іграшки, а потому спалюють таке красиве ще вчора дерево. Згодом, коли трохи підріс, він категорично заявив:

— Я не можу робити такої сумної роботи!

Щороку в перші весняні місяці Габсбурґи вирушали зі Живця до своєї вілли на острові Лошинь. Пакування перед літнім переїздом тривало кілька тижнів, а потому на залізничну станцію в Живці приїздив спеціальний потяг, перед ним розстеляли червону доріжку, слуги в парадних лівреях вишиковувалися по обидва її боки й урочисто відпроваджували родину архікнязя. Коли потяг прибував до Відня, там відбувалася ще більш урочиста зустріч. Подивитися на приїзд архікнязя збиралося чимало і простих людей, і аристократів, екіпажі заводнювали всі вулиці біля вокзалу, а потому ще кілька днів усі обговорювали, як виглядала Марія-Терезія і як підросли діти.

У Відні, перш ніж вирушити далі, родина проводила кілька днів у своєму палаці на Віднергауптштрасе. Марія-Терезія водила дітей по музеях. Разом із дітьми та їхньою матір’ю завжди ходив учитель малювання, в котрого сама Марія-Терезія ціле життя брала уроки. То був видатний знавець італійського малярства, й він дуже цікаво розповідав про картини. Коли діти трохи підросли, вони мали право вибирати, що робити по обіді: малювати разом із матір’ю чи фотографувати з батьком. Вільгельм захопився фотографією. То було чи не єдине, що могло надовго втримати його непосидючу натуру на одному місці. Він годинами простоював у фотолабораторії над негативами, раз на кілька місяців улаштовував перед домашніми персональну фотовиставку. Захоплення фотографією Вільгельм збереже на ціле життя. Кілька його знимок — уже пізнішого, львівського, періоду — Галина навіть повісить на стіні у себе в майстерні.

З Відня вирушали також потягом і їхали через мальовничі Штирію та Альпи — до Трієста, де на них уже очікувала яхта, якою мандрували далі — до острова Лошинь в Адріатичному морі. Яхта часто зупинялась, і пасажири виходили на берег помилуватися численними мальовничими острівцями та крихітними містами, де збереглося багато будівель іще римських часів. На Адріатичному морі стояв найважливіший морський порт Габсбурґів — античне місто Пула з його приголомшливими руїнами амфітеатру. Віллі любив уявляти, як відразу п’ятнадцять тисяч глядачів збиралися тут і завмирали, обсервуючи криваве видовище. До того, як було побудовано віллу на острові Лошинь, родина зупинялась у самій Пулі, де архікнязь також мав гарненьку віллу.

Острів Лошинь ділився на дві частини. На Лошині-Пікольо були гавань, мальовнича центральна площа, ряди приватних будинків, церква, кілька капличок, невеличкі кав’ярні та затишний готель із чудовим садом, де росли кипариси і пальми. На Лошині-Ґранде стояла гора Монте-Джовані, на схилах якої Карл-Штефан і збудував із білого каменю свою віллу Под’яворі.

Більшість місцевого населення становили італійці, та кожної пори року, навіть між листопадом і квітнем, сюди приїздили найбагатші австрійці, бо це місце було славне своїм кліматом. Тут усі гуляли пішки і дихали морським повітрям, уздовж променади не було