Читати книгу - "Що не день, то субота"

У вівторок уранці пана Пляшкера й Суботика знову розбудив дзвінок будильника.

— Ми підемо сьогодні в універмаг? — спитав Суботик, сплигуючи з ліжка.

— А що ти ще хочеш там купити? — спитав і собі пан Пляшкер.

— Що-небудь попоїсти, — відповів Суботик. — Наприклад, сир, шкіряні штани, шоколад, вази, жувальну гумку, пару костюмів...

— Ні, не вийде! Сьогодні я мушу йти в контору. А ти залишишся вдома.

— Але ж ваш шеф загубив ключа?

— Мабуть, він уже знайшов його.

— Тату, мені буде дуже нудно цілісінький день самому сидіти в кімнаті.

— І все ж ти мусиш залишитися тут, щоб тебе не побачила пані Моркван.

— Нехай бачить! Я вже великий. Он у мене навіть костюм є, — з гордістю сказав Суботик.

Пан Пляшкер пильно подивився на нього.

— Ти дуже виріс, — мовив він здивовано. — Позавчора ти був набагато менший. Цікаво, чому це так? Мені здається, що сьогодні ти вже не влізеш у рюкзак.

— Дуже просто, тату! — засміявся Суботик. — Річ у тому, що Суботики за день виростають так, як інші діти за цілий рік. Хіба ви цього не знали?

— За один-однісінький день? — перепитав пан Пляшкер. — Добре, що ми купили гумовий костюм.

— А чому добре? — спитав Суботик.

— Зрозуміло чому! Бо гума розтягується, — пояснив пан Пляшкер. — А то довелось би щодня купувати тобі новий костюм, що не день, то більший... Здається, пора вже познайомити тебе з пані Моркван. Ти он незабаром переженеш мене на зріст. Не знаю тільки, як мені тебе відрекомендувати! Я ж не можу сказати: “Пані Моркван, познайомтесь, це — Суботик!”

— Ваша правда, тату. То як же ви мене назвете?

— Може, Бруно? — запропонував пан Пляшкер.

— Ні, для мене це надто довге ім’я! — сказав Суботик.

— Ну, тоді придумай якесь коротше.

— Робінзон! — радісно вигукнув Суботик.

Пан Пляшкер невдоволено похитав головою і сказав:

— По-перше, Робінзон — куди довше ім’я, ніж Бруно. А по-друге, це дуже рідкісне ім’я.

— А по-третє, мене звати Робінзон і ніяк інакше! — вигукнув Суботик і хутко вбрався у свій гумовий костюм.

— Про мене! Як хочеш! — відповів пан Пляшкер і теж одягнувся. — Якщо тобі буде нудно, можеш піти на дитячий майданчик і погратися.

— Не хочу я гратися! — заперечив Суботик.

— Тоді знайди собі якесь діло.

— Не хочу я ніякого діла! — вередливо промовив Суботик.

— Ну що ж! Тоді доведеться тобі нудьгувати!

— Не хочу нудьгувати! — не вгавав Суботик.

— А чи знаєш ти взагалі, чого хочеш? — обурено спитав пан Пляшкер.

— Хочу піти з вами в контору! — відказав Суботик і благально подивився на пана Пляшкера.

— Про це не може бути й мови! Або сиди вдома, або йди гуляти! — відрубав пан Пляшкер. — А зараз ходімо снідати.

Вони пішли на кухню і приготували собі сніданок. Пані Моркван у цей час звичайно ще спала. Але сьогодні не встигли пан Пляшкер і Суботик сісти за стіл, як двері розчинились і на кухні з’явилася пані Моркван у халаті.

— Цікаво, з ким це ви тут розмовляєте, пане Пляшкере?! — вигукнула вона й почала роззиратися.

Суботик сидів на стільці навпроти пана Пляшкера. Тільки-но двері розчинилися, він убгав голову в плечі й шурхнув під стіл.

— Пані Шморкван! Пані Шморкван! — долинуло з-під столу.

— Що ви собі дозволяєте, пане Пляшкере! — накинулася пані Моркван на свого квартиранта.

— Я нічого не сказав, — винувато мовив пан Пляшкер, штовхаючи Суботика ногою, щоб той замовк.

— Пані Шморгван! Пані Шморгван! — знову долинуло з-під столу.

Оббігши навколо столу, пані Моркван просунула під нього руку, схопила Суботика за чуба й витягла на середину кухні.

— Ой! — злякано скрикнула вона. — Що це таке?

— Робінзон! — вигукнув Суботик і заворушив вухами. — Робінзон Пляшкер!

— Робінзон Пляшкер? — отетеріло перепитала пані Моркван.

— До-дозвольте ме-мені по-познайомити ва-вас із моїм небожем, — затинаючись сказав пан Пляшкер і кивнув на Суботика. — Робінзон давно вже хотів провідати мене.

— І ви хочете поселити його в себе? — запитала пані Моркван. — Я не дозволю цього ніколи й нізащо.

— Я, звісно, платитиму більше за квартиру, — сказав пан Пляшкер.