Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Ось побачите, — проголошував стерновий Болтон, — одного чудового дня цей пес підійде до мене і поцікавиться: «Куди тримаємо курс, Болтоне? Який вітер нині дме? Норд-вест чи вест-норд-вест?» І мені доведеться відповідати.

— Та хіба ж мало тварин, які розмовляють, — розмірковував інший матрос, — сороки, папуги!.. Чому б і псу не заговорити, якщо йому цього захочеться? Здається, дзьобом розмовляти важче, аніж пащею.

— Так, — підтвердив боцман Говік, — та чомусь досі псів, які вміють розмовляти ще не було.

Команда «Пілігрима» надзвичайно здивувалася б, якби дізналася, що такі собаки існують. Наприклад, в одного данського вченого був песик, який чітко вимовляв слів із двадцять. Але величезне провалля віддаляє таке вміння від справжньої усвідомленої мови. У собаки данського вченого голосові зв’язки були влаштовані так, що дозволяли відтворювати членороздільні звуки. Але зміст цих слів пес розумів не більше, аніж, скажімо, папуги, сойки чи сороки. Для всіх «балакучих» тварин слова — це лише різновид співу чи крику, — значення цих звуків залишається для них неосяжним.

Як би то не було, але Дінго став героєм дня на борту «Пілігрима». До його честі слід сказати, що він через це аніскілечки не запишався. Капітан Гуль неодноразово повторював дослід: він розкладав дерев’яні кубики перед собакою, і Дінго безпомилково і не вагаючись щоразу витягав два кубики з буквами «С» і «В», не звертаючи уваги на решту букв абетки.

Кілька разів капітан цей дослід провів і при кузені Бенедикті. Але вчений переймався лише комахами, і поведінка Дінго аніскілечки не цікавила його.

— Не варто думати, — сказав він якось, — що лише собаки обдаровані подібною кмітливістю. Є чимало й інших розумних тварин. Але й вони, так само як і собаки, лише підпорядковуються інстинкту. Згадайте хоча б пацюків, які тікають з кораблів, приречених на загибель; згадайте бобрів — вони передбачають підіймання води у річці і надбудовують свої греблі; згадайте віслюків, у яких чудова пам’ять; згадайте, зрештою, трьох коней, які належали Нікомеду, Скандербегу і Оппієну, — вони померли з горя після смерті своїх господарів. Були й інші тварини, якими мав би пишатися весь тваринний світ. Відомі випадки, коли на диво навчені птахи писали без помилок слова під диктовку свого вчителя, коли папуги рахували, скільки гостей у кімнаті, з точністю, якій позаздрив би обчислювач бюро довготи і широти. Хіба ж не існувало папуги, за якого заплатили сто золотих, бо він читав одному кардиналу, своєму господарю, весь символ віри не запинаючись. Хіба ж ентомолог не має законно пишатися, коли бачить, як прості комахи дають докази високо розвинутого інтелекту і підтверджують вислів: «In minimis maximus Deus».[24] Адже мурахи могли б побитися об заклад із будівельниками наших великих міст. Я дуже пишаюся тим, що деякі крихітні комахи також проявляють певний інтелект. Водяні павуки-сріблянки, які не знають законів фізики, будуть повітряні дзвони, блохи везуть екіпажі, як треновані рисаки, виконують стройові вправи не згірш від карабінерів, стріляють із гармат краще за дипломованих артилеристів, які закінчили Вест-Пойнт.[25] Ні, Дінго не заслуговує, аби його так хвалили. Якщо він такий тямущий в абетці — це не його заслуга: він належить до ще новітньої для зоології породи canis alphabeticus — «собак-грамотіїв», які, як очевидно, зустрічаються у Новій Зеландії. Але такі речі заздрісливого ентомолога аніскільки не принизили Дінго в очах спільноти, і на баці про нього як і раніше говорили не інакше, як про справжнє диво.

Один лише Негоро не розділяв загального захоплення псом. Можливо, він вважав його занадто розумним. Дінго ставився до суднового кока так само вороже, і Негоро не втратив би нагоди відплатити йому за це, якби Дінго не був здатен «постояти за себе», по-перше, і якби, по-друге, він не став улюбленцем всього екіпажу.

Негоро намагався якомога рідше перетинатися із Дінго. Це не завадило Діку Сенду підмітити, що після випадку з кубиками взаємна ненависть людини і собаки посилилась. У цьому було щось незбагненне.

Десятого лютого стомлюючі штилі, під час яких «Пілігрим» не рухався з місця, чергувалися з поривами зустрічного вітру. Але цього дня норд-ост помітно затих, і капітан Гуль мав надію на швидку зміну вітру. Він мріяв про північно-західний вітер, який дав би можливість шхуні-бригу підняти усі вітрила. З Оклендського порту «Пілігрим» вийшов лише дев’ятнадцять днів тому. Затримка була не така вже й велика, і, якби повіяв попутній вітер, чудово влаштована шхуна-бриг могла би швидко надолужити згаяний час. Але бажана зміна вітру ще не настала. Треба було чекати ще кілька днів.

Як і раніше, океан лежав водяною пусткою. Жодне судно не зазирало у ці широти. Мореплавці залишили їх. Китобої, які полювали у південних полярних морях, не збиралися ще повертатися на батьківщину, і «Пілігрим», який через надзвичайні обставини залишив місце полювання раніше часу, не міг сподіватися на зустріч хоч з якимось кораблем, який іде до тропіку Козерога.

Трансокеанські пакетботи, як вже говорилося, здійснювали рейси між Америкою та Австралією під більш низькими широтами.

Одначе саме тому що море було таким порожнім, воно особливо приваблювало до себе увагу. Водночас, на відміну від поверхового спостерігача, справжнім морякам, людям, які вміють бачити і вгадувати, воно видається безкінечно розмаїтим. Невловима його мінливість захоплює людей, які мають уяву і відчувають поезію океану. Ото пливе пучок морської трави; там довгі водорості залишають на поверхні води легкий хвилястий слід; а ось хвилі гойдають уламок дошки, і так хочеться вгадати, яка подія пов’язана з цим уламком. Безкінечний простір дає багату поживу для уяви. У кожній із цих молекул води, які то піднімаються в димці пари до хмарин, то проливаються дощем у море, приховується, ймовірно, таємниця якоїсь катастрофи. І як же треба заздрити