Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в’язи, і Сем знову показав, як вправно він володіє сокирою. Він прорубав кору одного із стовбурів поздовж, за допомогою кількох дерев’яних клинів краєчком сокири відділив усю кору, — сувій вісім футів завдовжки й фута чотири впоперек. Із трьох стовбурів вони здерли три чудових сувої кори, а з інших — по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили каркас тіпі. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити.

Сем запропонував просто прибити їх до жердин і не мучитись, та лише згадування про цвяхи викликало в Яна жах.

— Які цвяхи в індіанців?!

— То чим же вони користуються? — запитав Сем.

— Ремінням і… дерев’яними коликами.

— Але ж у нас жердини з твердого дерева, — заперечив практичний Сем. — Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спершу треба просвердлити дірочки. Принести буравчик?

— То ти б ще майстра привів! Це ж зовсім не по-індіанському. Давай гратися за правилами. Ми щось придумаємо. А давай прив’яжемо кору шкіряним деревом!

Сем витесав гострий дубовий кілок, а Ян поробив ним дірочки в кожному шматку кори. Потім він позшивав шматки докупи і вирішив, що споруда чудово накрита. Та коли вони ввійшли досередини, то із сумом виявили безліч наскрізних щілин. Хлопці ніяк не могли позатикувати всі дірки, і тому нашвидку позатикали тільки найбільші з них. На наших «індіанців» чекала священна церемонія розпалення вогню у новому житлі.

Вони назбирали купу сушняку, Ян приготував сірники.

— Та ти що! — критично зауважив Сем. — Хіба це по-індіанському — розпалювати вогнище сірниками?

— І правда, — зніяковів Ян. — Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю іншого способу добування вогню. Тому якщо ми хочемо мати вогонь, то мусимо запалити сірник.

— А це вже ні! В нас буде вогонь! — упевнено сказав Сем. — Виймай свої сірники. Вігвам без вогнища — все одно що пташка без гнізда!

Ян чиркнув сірником, але сірник погас. Тоді він чиркнув другим, третім… Сем зауважив:

— Щось ти не дуже вправно розпалюєш багаття. Дай-но покажу. Зараз білий мисливець повчатиме індіанця, — додав він уїдливо.

Сем наколов сокирою паличок із сухого соснового коріння, ножем настругав жменю стружок.

— Точно! Я бачив на малюнку процес виготовлення цих паличок. Їх називають «молитовними», — сказав Ян.

— Еге ж, ці молитовні палички добре спалахують, — відповів Сем.

Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама палахкотів яскравий вогонь.

— Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона навчила мене цьому.

— А хто ця бабуся Невіль?

— Стара знахарка. Вона живе за вигином ріки.

— А чи немає в неї, часом онуки Бідді? — запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.

— Є! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і весь час згадує, як жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад.

— Як хороше! — сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.

— І справді чудово, — відповів Сем, що сидів з протилежного боку. — Тільки чуєш, Яне, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось не лади в нас із тягою. Може, забилась?

Вогонь палахкотів, а у вігвамі диму більшало. Він пробивався крізь щілини в корі, густими клубами валив у двері й за кілька хвилин викурив із тіпі обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони похнюпили голови.

— Може, — припустив Сем, — ми переплутали отвори? — Зробили б двері вгорі — дим тільки через них виходить.

— В індіанців тяга добра, — заперечив Ян, — тож білий мисливець повинен знати, як це робиться.

— А індіанець тим паче, — ущипнув його Сем. — Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?

Так і вчинили. Спершу дим і справді вийшов, та потім знову став збиватися внизу.

— Наче виповзає крізь щілини і труба його назад всмоктує! — розсердився Сем.

Невдача дуже засмутила хлопців. Вони так мріяли посидіти біля вогню у власному тіпі! Та їм на заваді став дим.

— Чи не краще звести хижу? — запропонував Сем.

— Нізащо, — вперся Ян. — Ми обов’язково виправимо цей недолік — в індіанських вігвамах не курно. І ми доможемося свого!

Та всі намагання розпалити вогонь у тіпі виявились марними. А ще воно було дуже тісне. Та й вітер задував крізь щілини, яких додавалось на очах, бо кора в’яза висихала й тріскалась.

Одного разу їх заскочила у лісі злива. Хлопці сховалися були у своєму недоладному помешканні, та дощ лив потоками крізь димовий отвір та діряві стіни — що у вігвамі, що надворі!

А ввечері знялася страшна буря. Наступного дня хлопчики знайшли на місці свого невдалого тіпі лише руїни.

Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:

— То як там ваш вігвам?

— Розвалився дощенту під час бурі, — понуро відповів Сем.

— Чому?

— Хтозна. А як він димів! І секунди в ньому не всидиш.

— Бо не так зробили, — сказав Рафтен і раптом відчув щиру цікавість до витівки хлопчаків. Він і сам охоче приєднався б до них, аби міг скинути років сорок. Рафтен запитав: