Читати книгу - "Вийди і візьми"

— слухачем, який угукав — угукав, коли слід було обурюватися; угукав, коли можна було радіти; угукав, коли мав щось сказати; угукав, коли треба було відповісти; угукав, аби підтвердити, й угукав, коли вимагалося спростування, проте дедалі частіше його внесок у розмову мав форму посвисту, що переходив у храп. Спершу це дратувало, потім Матильда відділилася стіною, аж віднедавна храп почав її заколисувати, і вона засинала під таку музику, як інші жінки в обіймах чоловіків та коханців.

І ось на подіумі стояв наповнений складеними в конвертики папірцями лотерейний барабан — тисяча цидулок на сто двадцять три ділянки! Усередині прізвище й ініціали — мене, текел, фарес нещасного. Коли барабан зупинявся і секретарка директора, зануривши руку, діставала завбільшки з цукеркову обгортку конвертик, Жакове серце стискалося, ладне вибухнути, пошматувавши вкриті рідкою паростю і запалі під ключицями груди. Дивлячись, як швидше і швидше трясеться-крутиться корба, Жак хапався за спинку крісла попереду— якихось шість букв, що вирішать усе. Він зненавидить їх, він уже їх ненавидів; хай витрушують до дідьчої матері — туди їм дорога. Удвадцять третє відкривався барабан, й удвадцять третє Жак чекав рятівних літер — їх уже можна було би понависмикувати з прізвищ щасливців, склавши його власне.

Жак був сорок п’ятим. Якби був вісімдесятим або дев’яностим, хтозна, чим би все завершилося. На двадцять шостому номері почав задихатися. Коли повернувся, тягли тридцять дев’ятий. З кожним наступним конвертиком стискалося не лише оспіване у піснях серце, а й безпричинно упосліджений шлунок.

Указ про помилування було зачитано за секунду до страти. Кат розчаровано опустив сокиру. Від довго тамованої напруги, а ще більше на радощах Жак загорлав. Плентався вулицями, на яких перекошувалися кущі й дерева, насувався і відступав бордюр, сахалися перехожі, перехилявся переповнений відпадками смітник, їхав просто на нього автомобіль.

Наче антична плакальниця, схлипувала над ним, який уривчасто хропів, його сповнена співчуття і зневаги Матильда, якій — саме їй! — судилося пов’язати своє життя з невдахою.

З гучномовців швирготіла музика. Вільний від меблевого реквізиту, тепер це був палац бальних танців найбільшого у країні виробника танцювальної продукції, яку у відділі технічного контролю приймав головний балетмейстер Серж Опанасович Бук-Вар. Біля фабричної печі стояв майстер Стеф’юк із помічниками, які закидали в розпечене нутро кокс. Стеф’юк заспівував соковитим тенором, його підхоплювали, відповідаючи гримотливо-тягучими голосами, ливарники. Деталі мандрували з рук до рук, підлітали вгору й приземлялися на долонях, блищали під променями прожекторів, що освітлювали бальний простір.

Жак кружляв спершу з Лідою, потім з Ладою, відтак з Людою. Щоразу, як хвиськало, він міняв партнерку — Ліда, Лада, Люда, Люда, Лада, Ліда, Люся-Нюся, Нюся-Люся, Лана, Ляна, Ліна, Яна… Тепер він танцював з жінкою на ім’я Либідь. «А зараз Либідь Юр’ївна Подоленко!» — прокарбував металевий голос секретарки директора, і в повітрі вкотре цвьохнув батіг. «Я тебе не знаю, — здивувався Жак. — Ти у нас працюєш?» «Секретуткою, — недбало відповіла Либідь, — першого відділу». Жак збився з ритму. Але ось він уже знову з Ладою. Лада… Ладо! Припав до її губ жагучим цілунком…

Надворі стояв ясний недільний день. Човгаючи капцями, з одного з яких визирав палець, Жак поплентався на кухню, де Матильда мила овочі, слухаючи крізь шум води радіо; його урочисте звучання вкидало по ранках Жака у неприродне піднесення. У вікно Жак бачить чергу на вулиці, а в ній малюка. У неділю, коли гастроном замкнений і працює лише хлібний відділ, випічку відпускають з того боку, через який у будні приймають товар.

Раптом Жак усе пригадує — сон, барабан, що навіжено крутиться, руку секретарки, нарешті, директора, який серед заціпенілої зали зачитує з поданого йому папірця указ про помилування. Від згадки про барабан Жакові рябіє в очах, у голові паморочиться, доки вже й голова — барабан, що вертиться. Жак опускається на стілець.

— Ми отримали землю.

Кухонний ніж у руках Матильди застигає над помідором. Як мріяли про город, їм настелявся рядок із Шевченка, з вишнями та хрущами. Колись вони вчили його у своїх сільських школах, між якими пролягли сотні кілометрів; і малюнок достоту такий самий — сільська ідилія, викарбувана друкарськими фарбами, що разюче контрастувала з дійсністю.

— Чому не сказав відразу?

— Божевілля.

— Я гадала, барабан — жарт.

— Розвага.

— Невже й справді?

— Ще б пак!

— А хто крутив?

— Секретарка директора.

— Люська?

— Люська, — скривився Жак. — Любомира Тимурівна.

— А директор?

— Тішився, стерво.

— Чим?

— Чим?! Побачила би ти людські пики! Ще трохи, я й сам горлянку перегриз би.

— Ти? — Матильда зміряла Жака недовірливо-співчутливим, в якому на секунду спалахнула іскринка колишньої близькості, поглядом.

— А ти гадала.

— З лотереєю все-таки справедливіше.

— Воно, може, й так!

— Могли під килимом розтягнути.

— Навіщо? Вони своє давно вже урвали. У директора он палац поруч із партєйними.

Матильда зітхнула.

— Я був сорок п’ятим.

— А Леська?

— Пролетіла.

— Танька?

— Дістала, перед Коровайником.

— Пролаза!

— Сорок перша — не така вже й пролаза.

— Але ж улізла перед тобою.

Захопившись нелюбов’ю до Тетяни, Матильда враз геть забула про барабан.

Городи розташовувалися під Зубрами, збоку від траси, на двадцять третьому заміському кілометрі. Автомобіль, що поступово перетворювався в гаражі на металобрухт, після того як у родинну історію відійшли вояжі універмагами відлеглих містечок із продавчинями, які дрімали в чеканні на покупців, і виїзди на природу, де на галявинах пахло грибами, а в гущавині цокотів птах, нарешті знову став у пригоді.

Хоча Зубри лежали під боком, вони