Читати книгу - "Вийди і візьми"

ніколи там не були — у поселеннях, загублених на відрубі, мовби на іншій галактиці, тоді як до них лічені кілометри. Автошлях вів через Сокиряни й Озерне далі в напрямку гір, останньою великою рівниною перед початком вкритого пагорбами ландшафту. Розлога і пласка, без жодного узвишшя, рівнина охоплювала простір, на якому завиграшки могло би розташуватися місто.

Перед Сокирянами автошлях повертав круто праворуч, гори на мить зникали; виринувши знову, здавалися неймовірно близькими, хоча до перших пагорбів, що тяглися, наче хребти закам’янілих істот, із наближенням до яких дорога вужчала та бралася зиґзаґами, було ще десятки кілометрів.

Від вдивляння у землю над шляхом чоло Матильди, якій марився острівець, де вирощуватиме хризантеми, взялося зморшками. Останні п’ятнадцять років Матильда веде з ними відчайдушну війну, дедалі більше віддаляючись від перемоги. Стоячи перед дзеркалом, з якого від багаторічної вологи відлущується фольга, Матильда бачить перед собою жінку, яка невблаганно старіє. Використавши хатні запаси кремів, коли ті остаточно зникнуть з прилавків ґалантерейних крамниць, Матильда ще якийсь час знаходитиме їх у базарних перекупок, а коли їх не стане й там, кинеться випробовувати нову косметику, яку привозитимуть звідусіль, врешті зупиниться на прибалтійській, віддалено подібній до тієї, якою користувалася раніше.

За переліском вигулькнув вказівник — один із двох металевих стовпців, на яких він тримався, був увігнутим, від чого прямокутний лист із написом скособочився. Незважаючи на цей атентат, ЗУБРИ трималися. Острівці асфальту нагадували, що колись цей відтинок дороги заасфальтували, одначе відтоді минуло чимало часу. Опустившись сюди наче з космосу, цивілізація зникла і не верталася. Осідаючи в ями і виповзаючи з них на крихітні асфальтові острівці, автомобіль повільно просувався вперед.

У пастці, з якої не було іншого виходу, як вертатись назад або продиратися на інший бік через пасмо гір, звила собі гніздо вбогість. Прибудови до колись охайних хатин зробили її, тиху і самодостатню, недоладно-кричущою — світ рівнинного передгір’я розповзався вшир, причавлений тягарем сіро-синього неба.

Жак опустив шибку:

— Дай Боже!

Селянин на узбіччі підняв і знову поклав на голову капелюх. Його таке саме сіре, як і земля навколо, лице не виражало нічого.

— Десь тут мають бути городи.

Селянин щось прошамкотів.

— Городи, кажу, — повторив Жак уже голосніше.

Селянин закивав.

— Нові наділи.

Селянин продовжував кивати.

— Поїхали, — смикнула Жака Матильда.

У дзеркало Жак бачив, як селянин позаду припідняв на прощання капелюх.

Шлях тягнувся над полем, і автомобіль котився, захоплюючи одним боком стерню. Земельні наділи починалися за кілька сотень метрів обабіч від путівця, їх можна було розпізнати за повстромлюваними в ґрунт жердинами. САДОВО-ГОРОДНІЙ КООПЕРАТИВ «ЩАСТЯ». Фарба ще геть свіжа. Ділянки переходили одна в одну, нагадуючи не розділену до кінця тушу істоти, яку мисливець-велет покинув, так більше по неї й не повернувшись. Вп’явшись пальцями у кермо, Жак роздивлявся дорогу й землю попереду, звідки назустріч усміхалося недолугим, кривим ошкіром щастя. Там вони нарешті розпочнуть справжнє життя.

— Оце?

— Наша земля, — потвердив Жак, розгортаючи помережаний кресленням скрутень. Пронумеровані прямокутнички нагадували план розташування могил на цвинтарі.

7

Жак брав убік так і сяк, одначе проїхати ще одному автомобілеві було годі. Одного разу переднє колесо вже отак повисло над канавою, і замість букетика квітів, задля якого зупинялися, Матильда носила хмиз, що його Жак стелив під колеса, марно силкуючись виїхати. Вже коли почав накрапати дощ і Матильда сиділа в салоні, а Жак стояв, вимахуючи руками, не впевнено-енергійно, як завше, а безнадійно-утомлено, попереду, заскреготівши гальмами, зупинився обліплений грудками піску самоскид.

Здавалося, Жакові повернулася дещиця того, що свого часу було відібрано в його батька. Й ось Жак і Матильда стояли на острівці, добутому рукою секретарки директора з барабану — нещасний папірець, що перетворився на кам’янисту землю. Мов під чарами ілюзіоніста.

Вперше Жак побував у цирку напередодні чотирнадцятиріччя, — у тому самому місті, в якому небавом затримається назавжди. До паркана, що обгороджував базар, було приклеєно кольоровий плакат, виконаний на кепському папері, з каруселлю та клоуном над вигненими дугою літерами, що з’єднувалися в напис ЦИРК. У Жакові прокинувся доти незнаний щем, він залюбки пристав би до них, мандрівних акробатів, якби земля, на якій виріс, погодилася відпустити.

З-під склепіння звисали гімнастичні приладдя, напнуті линви, прогнуті містки, застиглі в повітрі гойдалки. Підвищенням, що оточувало арену, просувався перевальцем ведмідь із причепленим до нашийника бантом. Сидячи в першому ряду, Жак аплодував разом з іншими глядачами, звір пританцьовував, піднімаючись на грубих коротулях і рухами передніх лап незграбно наслідуючи людські оплески, мовби заохочуючи ще, доки раптом, зістрибнувши посеред виступу з підвищення, потрюхикав до виходу, глухий до окликів дресирувальника.

Після ведмедя на арену вийшли гімнасти — троє чоловіків, які переверталися, тримаючись за кільця, з’єднувались і летіли врізнобіч, утворювали піраміду, в якій двоє тримали в повітрі третього, посередині між землею і цирковим склепінням. Жак бачив досконалі рельєфи м’язів, як на анатомічному малюнку в кабінеті, куди їх, майбутніх захисників вітчизни, зігнали на медогляд.

Чотири коти стрибали зі стільця на стілець — пухнасті, вгодовані, помахували хвостами, всіляко демонструючи нехіть, шкребли кігтями, дряпаючи грубе цератове покриття, зовсім не так, як їхній Чубасик.

У перерві Жак дивився, як тане від доторку губів намотаний на стрижень білий пух, витріщався на льодяники, повітряні кульки і паперові свищики, що розгортались і згорталися, наче язик хамелеона у шкільному підручнику. Невидима сила тримала Жакову руку в кишені, не даючи витягнути монету.

Після перерви, тоді Жак і побачив її — мовби від початку чекав і заради неї прийшов, наче шатро було єдиним місцем у всесвіті, де могла відбутися їхня зустріч. Спурхнули вгору дівочі руки, мов крила, а вже наступної миті вона вся линула у повітрі. Він закохався в неї, любив її, відколи був світ, а в ньому