Читати книгу - "Пригоди Гулівера, Джонатан Свіфт"

Читач, можливо, пам'ятає, що в числі умов, на яких мені повернули волю, були дуже для мене образливі й неприємні, і прийняв я їх, тільки змушений крайньою необхідністю. Тепер, коли я мав найвищий, в імперії титул нардака, такі зобов'язання принижували б мою гідність, і імператор - треба віддати йому належне - жодного разу не нагадав мені про них. Та незадовго перед тим мені трапилась нагода зробити його величності надзвичайно цінну послугу - так принаймні мені тоді здавалось. Якось опівночі біля дверей моєї оселі пролунали крики тисячного натовпу; зненацька розбуджений ними, я навіть трохи злякався. Раз у раз чулося слово «берглам», а кілька придворних, протиснувшись крізь натовп, благали мене негайно йти до палацу, бо в покоях її імператорської величності спалахнула пожежа через необережність однієї фрейліни, яка заснула, читаючи роман, і не погасила світла. Я миттю схопився на ноги. За наказом, дорогу для мене звільнили, а що ніч була місячна, то я дійшов до палацу, ні на кого не наступивши. До стін покоїв уже приставили драбини й нанесли силу-силенну відер, але вода була не близько. Відра ті були завбільшки з великий наперсток, і бідні ліліпути подавали їх мені так швидко, як лишень могли, проте вогонь лютував так, що користі з їхнього поспіху було мало. Я міг би легко погасити пожежу, накривши палац своїм камзолом, але, на лихо, залишив його вдома, вискочивши в самій шкіряній куртці, бо дуже квапився. Здавалося, що нема ніякої надії, і цей розкішний палац неодмінно згорів би дотла, якби мені раптом не сяйнула одна щаслива думка. Звечора я випив багато чудового вина глімігрім (у блефускуанців його називають флюнек, але наш гатунок вважається кращим), що діє як сильний сечогінний засіб. На превелике щастя, я за всю ніч ні разу не сходив до вітру. Жар від пожежі та напружена праця швидко обернули вино на сечу, я випустив її так багато і так влучно, що хвилини за три весь вогонь погас і решта цієї величної будівлі, спорудженої працею кількох поколінь, була врятована від руйнування.

Тим часом зовсім розвиднілось, і я повернувся додому, не дожидаючись подяки від імператора, бо хоч я й зробив йому величезну послугу, але не знав, чи його величність не ображатиме спосіб, у який ту послугу зроблено. Річ у тім, що основні закони держави забороняють під страхом найсуворішої кари всім, хоч би яке високе становище вони займали, ходити до вітру в межах мурів імператорського палацу. Щоправда, мене трохи заспокоїло повідомлення його величності, що він накаже верховному судові ухвалити офіційну постанову про моє помилування. Одначе я так і не діждав тієї постанови, а приватно мене повідомили, що імператриця, страшенно обурена моїм вчинком, оселилась у найвіддаленішій частині палацу, твердо вирішивши ніколи не відбудовувати своїх колишніх покоїв; до того ж у присутності своїх найдовіреніших осіб вона урочисто пообіцяла помститися на мені.55

Про жителів Ліліпутії; їхня наука, закони та звичаї; система виховання дітей. Як жив автор у цій країні. Реабілітація в наших очах однієї вельможної дами.

Маючи намір докладно описати цю імперію в окремому трактаті, я хочу, проте, вже зараз задовольнити цікавість читача деякими відомостями загального характеру. Середній зріст тубільців трохи менший, ніж шість дюймів, і йому точно відповідає величина як тварин, так і рослин та дерев. Наприклад, найбільші коні та воли не бувають там вищі чотирьох чи п'яти дюймів, а вівці - півтора дюйма; гуси - завбільшки з наших горобців, і так аж до найменших тварин, яких я насилу міг розгледіти. Але природа пристосувала очі ліліпутів саме до таких розмірів, і вони бачать чудово, але тільки зблизька. Ось приклад, який у них гострий зір на близькі предмети: я з великою цікавістю спостерігав, як кухар скуб жайворонка, не більшого за нашу муху, а дівчина шила невидимою голкою з невидимою ж таки шовковою ниткою. Найвищі дерева там досягають семи футів - я маю на увазі ті, що ростуть у великому імператорському парку,- і я ледве міг дотягтися рукою до їхніх верховіть. Решта рослин - відповідно нижчі, і нехай уже читач сам уявить собі їхні справжні розміри.

Я поки що не говоритиму багато про науку ліліпутів, яка вже цілі сторіччя процвітає у цього народу в усіх її галузях, а спинюся лише на своєрідній манері їхнього письма: ліліпути пишуть не так, як європейці - зліва направо, не так, як араби - справа наліво, не так, як китайці - згори донизу, а так, як англійські дами - навскоси, через сторінку, від одного її ріжка до другого.

Мертвих вони ховають, ставлячи головою вниз, бо дотримуються думки, що через одинадцять тисяч місяців мерці воскреснуть; а що на той час земля, яку ліліпути вважають плескатою, нібито має перекинутись низом догори, то мерці, воскреснувши, стануть просто на ноги. Вчені, правда, вважають цю доктрину нісенітницею, але такий звичай, зважаючи на забобони простого люду, зберігається ще й досі.

Деякі закони та звичаї в них вельми своєрідні, і, якби вони не були цілком протилежні законам моєї любої батьківщини, то я не встояв би перед спокусою сказати дещо на їхнє виправдання. Бажано тільки, щоб їх додержували як слід. Насамперед згадаю закон про викажчиків.57 За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо на суді буде доведено невинність обвинуваченого, неправдивого викажчика зразу віддають на ганебну страту; а з його рухомого та нерухомого майна стягають пеню на користь невинного, відшкодовуючи йому в чотирикратному розмірі втрачений час, небезпеку, на яку він наражався, і знегоди, пережиті у в'язниці, та всі його витрати на свій захист. А якщо викажчикового майна на це не вистачає, то потерпілого щедро нагороджує корона. До того ж імператор прилюдно виявляє до нього прихильність, і про безневинність його оголошують у всьому місті.

Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому рідко не карають за нього смертю; а пояснюють це тим, що дбайливість та пильність, разом із звичайним здоровим глуздом, можуть уберегти майно від злодія, але проти спритного шахрайства чесність не має чим боронитися. А