Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Вода поглинула мене, увібрала в себе, потягла вглиб. Бач, не вмер Данило, так болячка задавила. Я банально потопаю і нічого не можу вдіяти. Заради цього не варто було тікати з того літака. Темрява болить мені в грудях… чи то вода? Не знаю…

— Не розумію, нащо я це зробив.

’ Я не пригадую цього голосу. Хтось стогне поруч. Мені тепло й сухо, а сонце десь далеко, за зеленавою пеленою, що коливається й репетує на різні голоси.

— Ну, красуне, прокидайся! Я хотів тебе вбити, а натомість виявився таким самим слиньком, як твій приятель. Давай, приходь до тями, з ним зовсім зле! Ну ж бо, Торі!

Я відчуваю, як мене душить кашель. Скільки я тут лежу, якщо встигла обсохнути? Обсохнути, авжеж. Цікаво, де мій одяг?!

— Я вже все бачив, тому можеш не турбуватися дрібницями.

Дрібницями? Який нахаба! Я нарешті фокусую свій погляд. Він дивиться на мене задумливо й трохи іронічно. Чомусь я його таки не вбила. Усе в житті трапляється чомусь. Нічого, ще встигну.

— Мене звати Луїс Рауль Алехандро Міґель Ісидор Естебан Домінґес.

— Твої батьки навмисне це зробили? Аби ти назавжди залишався одинаком? Жодна жінка не запам'ятає цього, жоден священник не вимовить без шпаргалки, та й тобі забракне часу повторювати.

— Маєш злий язик.

— Де мій одяг?

— Ось, устиг висохнути. Зроби ласку, вдягнися. Я тут уже кілька місяців, тому не випробовуй мого терпіння.

— Гарячі латиноси, чорти б вас усіх забрали. Де мій наплічник?!

— Ось, тримай. Я забрав лише своє, — він демонструє пістолет. — Ти залишила мені набагато менше.

Та мені вже не до нього. Я дістаю контейнер з ліками та інструментами. Усе, хвалити Бога, ціле, вода не дістала. Я вдягаюсь і озираюся на Еда. Той лежить непритомний і блідий. Навіть крізь засмагу видно, що справи його погані.

— Я витяг спочатку тебе, а потім його.

— Краще б ти вчинив навпаки, він же поранений.

—Із вас двох ти цінніша. У тебе немає небезпечних переконань і є кілька цікавих навичок. А також я схильний кохатися виключно з жінками.

— Навіть не мрій про це.

— Чому? Помріяти завжди можна.

— Тобі не казали, що від онанізму сохне мозок? Якщо спиратися на цю теорію, то ти дрочиш від народження — так мало лишилось у твоїй голові.

Він аж сіпнувся від несподіванки, очі його загорілись небезпечним вогнем. Хлопче, я тебе не боюсь. Мені начхати на твою вразливу душу. А от якщо Ед загубив свій наплічник, це вже гірше. Власне, що може бути гірше? У хлопця шок, він об щось добряче торохнувся ребрами. Але на перелом не схоже. Я приводжу його до тями, він довго й болісно кашляє, але це нічого. Чергова порція антибіотика — і, можливо, все буде гаразд.

— Ти завжди говориш те, що маєш на думці?

Ніколи, але тобі про це знати не треба.

— Звичайно. А що?

— Я гадаю, ти колись нарвешся. Неодмінно.

— То й що? Найбільше зла на світі від того, що люди думають одне, говорять інше, а роблять щось третє.

— Це такт і виховання.

— Це подвійна мораль і брехня. І не для того я тиняюся джунглями, аби мене виховував волоцюга в ланцях та ідіотському кашкетику.

— А для чого ти тиняєшся джунглями?

— А ні для чого. Не твоя справа. Де хочу, там і тиняюсь, ти мені не указ. Ось, потримай отут, я його перев'яжу, а потім візьмуся за тебе. Чого кривишся? Чи ти думав, що я не помічу? Ти розпанахав собі руку від ліктя до плеча, перемотав якоюсь ганчіркою і думав, я не помічу? Не бійся, чіко, болітиме не дуже.

— Не називай мене чіко.

— Як схочу, так і називатиму.

— Я тебе вб'ю.

— Це я вже чула. Ти це обіцяв. Обіцянка-цяцянка, еге ж?

— Ти й мертвого доведеш до сказу.

— Та досить вам…

Едові очі такі блакитні й нещасні. Куди я дивилась? Та ніякий він не просмалений журналюга, а просто хлопчик із хорошої родини, який вирішив показати, що й він чоловік. Цуценя ти шолудиве, а не чоловік. І засмага твоя — не та засмага, яку дістають, волочачись дорогами світу. Ти довгенько лежав у солярії голяка, надто рівномірно засмаг. І не дуже глибоко. Хлопче, кого ти хотів обдурити?

— Заткни пельку, Еде. Це через тебе я опинилась у такому лайні. Бо ти маєш у голові купу непотребу, який коштуватиме нам усім життя, якщо ти не припиниш цитувати підручники недільної школи. Давай, Луїсе, свій біцепс, подивлюсь, що там таке. Та не кривись, бо як лусну у вухо, то й ноги задереш. Ходячий лазарет якийсь розвели, трясця вам усім у печінку.

Я така люта, що готова повбивати гадів. Я не терплю накладок, а вони сиплються на мене, як град. І чого сіпнули мене чорти летіти тим літаком? Не могла почекати рейсового? Чорт, не було жодного іншого квитка. Я поспішала, у мене був наказ, а тепер ще більше поспішаю. Тільки що з того? Ось на моїх руках двоє поранених, а єдине, до чого я ставлюсь абсолютно однозначно, так це до своїх обов'язків. Люди зазвичай помирають, із цим нічого не вдієш. Та жоден із них не помер тому, що я відмовилась виконати свій обов'язок. Жоден.

— Чого ти злишся? — ач, сволота, який комунікабельний виявився, раніше треба було…

— А чому й ні? З чого мені радіти?

— Ми ще живі.

— Це в будь-якому разі тимчасовий стан. До речі, де ми?

— Я й сам думаю про це.

А подумати є про що. Навколо нас вирує життя, але вирує досить своєрідно. Ми в глибокій западині: високі вертикальні скелі й озерце посередині. У це озерце ми й булькнули, та ще з такої висоти! Увесь цей ландшафт вулканічного походження. Ми розташувалися на камені — широкому й гладенькому, як стіл. Трохи далі видно смужку піску й суцільну стіну лісу, лише пухнасті папороті заклично махають нам листям.

— Ти хочеш сказати, що не знаєш, що це за місце? Хто ти взагалі такий і що тут робиш?

— Я вже чув ці запитання разом із жахливими погрозами. — Луїс вдивляється в зарості. — Власне, те саме я б хотів спитати в тебе, але природна вихованість дається взнаки.

Отож, я просто мандрівник. Шукаю пригод і гострих відчуттів.

Бреше, без сорому казка. Аякже, мандрівник — із таким пістолетом! Та з тебе такий мандрівник, як із мене папа римський.

—І як, знайшов?

— Ти ж бачиш.

Я швидко роблю інвентаризацію. Головне, зброя