Читати книгу - "Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран"

Двері відкрилися, та то не був Ярема. До кімнати забігла Пташка і защебетала.

«Новий Обрій» № 3, 1967 р.

________________________

ДАР РОЗДВОЄННЯ

Фантастичне оповідання

Самотність породжує дивацтво.

Не маючи жодного наміру ставати диваком, Свирид Беркут зумів знайти собі товариство навіть у безлюдному австралійському буші. Він відкрив у собі дар роздвоєння. Як один звук біжить у два навушники, як один образ з’являється на двох телевізорах, так і з одного Свирида стало двоє: Свирид Перший і Свирид Другий. Обидва в засмальцьованих робочих комбінезонах. Обидва з міцними шиями. Вони тисли один одному руки, лагідно дивилися на довколишні луки, і ніхто в цілому білому світі не мав стільки спільного пережитого, ніхто не розумів один одного з півслова так, як ці два скитальці – два побратими.

Тільки під час роздвоєння закралася нерівномірність. Свиридові Першому припала більша частина тих внутрішніх органів, що лежать вище пояса. А Свирид Другий надолужив на кишках та шлунку. Отож одному дісталося велике серце, що, як осідок бажань і високих ідеалів, билося й нудьгувало в одноманітному буші. Воно кричало: «Господарю мій, ходімо до міста! Там рух і люди. Там інше життя, нові «експірієнси». А Свирид Другий, обтяжений черевною діяльністю, тягнувся до осідлости: «Я вже мав досить життьового досвіду. У моєму віці... після моїх поневірянь у минулому... і страждань… людина, нарешті, прагне спокою».

Скоро настав той час, коли побратими почали набридати один одному своїми балачками і, нарешті, розлучилися. Свирид Перший подався до Сіднею, де були рух і люди, і де була така собі Мейзі, колишня міс закутку «Коров’ячі Ратиці». А Свирид Другий лишився в буші.

Мейзі і Свирид незабаром одружилися. Весільне прийняття відбулося в одному з міських ресторанів, де кухар приготував величезний бляманж, і Мейзині гості їли з великим апетитом. Вони час від часу виявляли своє здивування, чому це Мейзі, колишня королева краси, вийшла заміж за такого собі незавидного, непоказного Свирида Беркута, що все нервово встає та сідає в тих вузеньких штанях.

– Чи ж він багатий? Ні.

– Чи ж він учений? Теж ні.

– А що ж таке? Чого це вона за нього віддалася?

– Того, що він прудкий. Ач, он уже бідній дівчині зіпсував фігуру.

– Ага! Он воно що! Та їй, нещасній, і виходу іншого нема. Мусить-мусить-мусить одружуватися.

Мейзині гості шепотіли поміж собою і негарно дивилися на Свирида, так, наче це була виключно його вина, і наче не треба двох, щоб завагітніти одній. І не було на тому прийнятті нікого, хто вкинув би гарне словечко за нього. Ба навіть Свирид Другий, чоловік тієї ж плоті і крови, зателеграфував, що не може приїхати «за браком часу».

Коли прийшов час на пологи, Мейзі чмокнула Свирида – гуд-бай – і сказала, що іде в іншу частину міста до своєї матері.

– Я знаю, дарлін, – додала, нервово роздавлюючи недокурок ногою, – що в цю важливу годину ти хочеш бути зі мною. Та моя мама знає більше за тебе і про немовлят, і про роди. Все це – бабська справа, жіноча. Твоє діло – готуй гроші.

Чоловік, ясно, свого діла не цурався і працював надурочні.

Мейзі поїхала до матері і навіть не залишила адреси. Вернулася за яких пару тижнів без дитини.

– Ой, лишенько! – сказав Свирид.

– Ой, я так прибита горем, – відповіла Мейзі. – Народився хлопчик – вилитий батько. Помер під час родів. Я вже цілий тиждень мала нервове потрясіння.

Зрештою, якби Свирид, замість їхати на надурочні, та відвідав нічний клуб «Безпритульне Цуценя» на Кінгс Кросі, то попереднього вечора він там побачив би свою дружину цілком веселу і здоровеньку і без потрясених нервів в товаристві якогось елегантного француза. Вони удвох їли пульорі і заїдали ріоле, і запивали чорною кавою з лікерами. Довкола пливли пари в тихому танковому ритмі, і цигарковий дим линув у напрямку витяжних вентиляторів. Мейзі замріяно дивилася перед собою і повторяла, що це були найприємніші хвилини її життя.

Та, як кажуть, чого око не бачить – серце не знає. Свирид вірив, що Мейзі насправді побивалася. Отож, щоб утішити її, він їй купив разок перлового намиста й дорогоцінний камінь (синій – за хлопчика).

Не минуло й року, як Мейзі знову зібралася до мами.

– Бебки й пелюшки – це бабська справа, – сказала, – чого тобі, дарлін, ще й тут голову морочити? Ти краще приготуй гроші – чоловіків обов’язок.

І знову Мейзі безадресно зникла. І знову вернулася без дитини. І знову побивалася. А Свирид, як і перше, оплатив лікарські, шпитальні та похоронні видатки і купив разок перлового намиста та рожевий камінь (цим разом за дівчинку).

І так, мабуть, Свирид покривав би ті похоронно-лікарсько-шпитальні видатки й досі, і купував би він таке ж намисто ще й досі, бо Мейзі до нестями любила намисто і все шкодувала, що в неї була лише одна шия. Тільки як утрете надійшли пологи, Свиридові колеги по роботі підказали йому нову думку.

Того сонячного дня чоловік вернувся додому і сказав:

– А здогадайся що, мила!

Мейзі саме про щось думала і тому неуважно пропустила його слова повз вухо.

– Що?

– Цим разом я теж їду до твоєї мами.

– Куди ти, дарлін, їдеш?

– До твоєї мами.

– А чого тобі, солодкий пиріжок, туди їхати? Це в мене є причина, а не в тебе.

– Та я знаю, мила, що це в тебе причина, – і він її при