Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Я увійшла, засліплена ранковим світлом в галереї. На кілька секунд спинилася, щоб очі призвичаїлись до сутіні, і тоді побачила батька, який сидів за письмовим столом, відкинувшись на спинку стільця. Я подумала, що він спить і краще дати йому відпочити, але непорушність повітря і легкий запах пороху мене насторожили.

Мій батько вистрілив собі у скроню з англійського револьвера, який купив у часи пандемії. Куля акуратно вп’ялась у мозок, не спричинивши великих ушкоджень: лише пробила чорну дірку розміром з монету, з якої кров тоненькою цівкою стікала на шляфрок з індійського кашеміру, а звідти на килим, де утворилася пляма. Цілу вічність я непорушно стояла поруч і дивилася на нього, чашка тремтіла у мене в руці, я шепотіла «тату», «тату». Я досі чітко пам’ятаю те відчуття жахливого спокою і порожнечі, яке тоді охопило мене і ще довго не відпускатиме після похорону. Врешті я поставила чашку на стіл і мовчки пішла шукати міс Тейлор.

Ця сцена врізалась у мою пам’ять з фотографічною точністю і не раз приходила до мене в снах. Коли мені було п’ятдесят, я проходила кількамісячну терапію у психіатра, який змушував мене аналізувати її до нудоти, але ні тоді, ні зараз я не відчуваю того, що належить відчувати перед лицем батька з кулею в голові. Не відчуваю ні жаху, ні смутку — нічого. Я можу пояснити, що бачила, пустоту і спокій, які тобі описала, але нічого більше.

Усі в домі довідалися про трагедію через сорок хвилин, коли міс Тейлор і Хосе Антоніо витерли кров і прикрили батькову рану нічним ковпаком, який він надягав узимку. То були похвальні дії, бо завдяки їм можна було вдавати, що в нього через стрес розірвалося серце. Ніхто в нашому домі, ні поза ним у це не повірив, але було б невиховано брати під сумнів офіційну версію, яку підтвердив лікар, аби в нас не виникли проблеми і ми могли поховати небіжчика на католицькому цвинтарі, а не на міському, де хоронили злидарів та іноземців, які сповідували інші релігії. Він не став першим і не буде останнім зі збанкрутілих багатіїв, які в той час наклали на себе руки.

Моя мати самогубство свого чоловіка сприйняла як прояв легкодухості: він покинув її безпомічну посеред катастрофи, до якої сам призвів. Байдужість, яку вона відчувала до нього в останні роки, коли вони навіть не ділили кімнату, обернулась на зневагу і лють. Ця зрада була значно гіршою, ніж ті грішки подружньої невірності, про які вона довідалася і до яких їй насправді було байдуже; це стало образою для неї і непоправною ганьбою для родини. Вона не могла прикидатись безутішною вдовою, ні носити жалобу, хоча знала, що Дель Вальє їй цього не подарують. Поховали батька похапцем і не кликали нікого, крім його синів, бо треба було виселитися з дому, тож оголошення в газеті помістили заднім числом, коли приходити на цвинтар було вже пізно. Не було ні некролога, ні вінків; мало хто висловив своє співчуття. Мене на похорон не взяли, бо після того, як я знайшла тіло батька в бібліотеці, в мене піднялася температура, кажуть, я кілька днів мовчала. Міс Тейлор залишилася зі мною. Мій батько Арсеніо дель Вальє, той багатий і впливовий чоловік, якому підлягали дружина і ми, його діти, і якого багато хто боявся, пішов з життя безславно, мов жебрак.

Моя родина поклала згадувати його якомога менше, аби уникнути пояснень, і їй це вдалося настільки добре, що про економічне банкрутство і вчинені батьком шахрайства, які привели його до самогубства, я дізналася допіру через п’ятдесят сім років, коли ти, Каміло, підлітком взявся витягати на світ божий родинні таємниці, копаючись в минулому. Певний час через те, що батькову смерть обминали мовчанкою, я сумнівалася, що бачила ту дірку в його скроні: про серцевий напад стільки говорилося, що я в нього майже повірила. Я дуже скоро усвідомила, що це заборонена тема, і хоча раз по раз бачила нічні кошмари, зовні свого горя не виказувала — завдяки самоконтролю, якого мене навчила міс Тейлор. Я не ставила запитань, бо від матері й тіток починало віяти холодом.

Хосе Антоніо зібрав разом інших моїх братів, матір і решту жінок у домі, включно з міс Тейлор, і навпростець пояснив їм фінансову катастрофу, яка виявилася значно гіршою, ніж вони припускали. Мене туди не покликали, бо вважали, що я надто мала, щоб це зрозуміти, і приголомшена батьковим самогубством. З тяжким серцем, бо знали їх віддавна, звільнили єдиних двох служниць, які ще залишалися в спустошеному домі, де навіть здохли вівчарки і позникали коти. Решта слуг, шофер і садівники покинули нас кілька місяців тому, але Аполоніо Торо залишився, бо ми були його єдиною ріднею. Він не діставав платні, працював за дах над головою, їжу, одяг і дрібняки, що діставались йому вряди-годи.

Мої брати, вже дорослі, віддалилися, аби уникнути су­спільної ганьби, і невдовзі знайшли роботу, ставши цілком незалежними. Якщо колись у нас і був родинний дух, то його було втрачено того ранку, коли ми знайшли батька у бібліотеці. В дитинстві я не була до них дуже прив’язана, а згодом нагода зустрітися випадала нам в житті нечасто. Численний клан Дель Вальє розпався, коли мені було одинадцять років, і ти його не знав, Каміло. Єдиний, хто не покинув матір, тіток і мене, був Хосе Антоніо. Він прийняв свою роль найстаршого брата, протистояв скандалу та боргам і взяв на себе відповідальність за добробут жінок його родини.

Хосе Антоніо склав план, який попередньо обговорив лише з міс Тейлор, бо розумів, що мати і тітки, які ніколи не приймали важливих рішень, нічого не можуть запропонувати. Їй спало на думку одне практичне рішення, яке йому нелегко було прийняти, як найлогічніше, бо він жив у замкненому колі, у клані, члени якого захищали одні одних і ніхто не лишався безпричальним. Міс Тейлор народилася бідною і мислила не так зашорено, як Хосе Антоніо. Вона відкрила йому очі на те, що холодна відчуженість їхніх родичів означала приречення на остракізм. Арсеніо дель Вальє заплямував прізвище, і ми, його нащадки, за це розплачуємося. Ми ізгої.

Збувши нечисленні коштовності й фігурки зі слонової кості, які не встиг продати чи віддати у заставу наш батько, Хосе Антоніо роздобув трохи грошей, щоб вивезти нас подалі. Нам треба було починати все спочатку там, де ми могли б витрачати