Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

на прожиття мінімум, доки він не дасть раду ситуації, що склалася. Скандал також вдарив по ньому — і не лише через родинний зв’язок, але й тому, що він з юності працював разом з батьком і виглядало так, що він напряму був уплутаний в його афери. Ніхто не вірив, що мій брат на раз намагався застерегти батька проти такої небезпечної поведінки, як і в те, що той ніколи не цікавився його думкою, не слухав його порад і не вважав його авторитетом. Хосе Антоніо не найматимуть як адвоката, доки він не очистить своє ім’я, а в час економічної депресії, яка карлючила увесь знайомий світ, роботи в інших сферах він не знайде. Пропозиція міс Тейлор виїхати була найрозсудливішою.

Виявилося, що моя гувернантка вміла переборювати незгоди, як мало хто. Вона твердо вірила в те, що її убоге дитинство, сиротинець ірландських монашок і розбещеність її першого господаря були тією часткою страждань, які випали на її долю, тож нічого гіршого майбутнє вже не може їй принести. Коли вона побачила Хосе Антоніо, охопленого відчаєм після похорону батька, їй спало на думку, що найкраще буде поїхати кудись подалі від звичної обстановки — принаймні на якийсь час.

— Нам не потрібна ні чиясь злостивість, ні чиєсь співчуття, — сказала вона, невимушено зарахувавши себе до членів родини Дель Вальє, і додала, що вони можуть розраховувати на її заощадження, ту саму пачку фунтів стерлінгів, яку моя мати їй повернула і яку вона зберігала в шухляді зі спідньою білизною.

Вона точно знає, куди вони можуть поїхати, — сказала міс Тейлор, — у неї все сплановано. Хосе Антоніо вкотре попросив її вийти за нього заміж, і вона знову сказала, що ніколи цього не зробить, але не дала йому того єдиного пояснення, яке б він зрозумів: що вона вже духовно побралася з Тересою Рівас.

Поїзд довіз нас до Науелю, то була остання станція; звідти на південь їхалося повозами чи верхи, а далі морем, бо суходіл там дробиться на острови, розділені каналами та фіордами — аж до блакитних льодовиків. На пустинному пероні не було видно жодної душі — лише дерев’яний поміст, навіс із гофрованого металу і вицвіла від сонця, вітру і дощів вивіска з назвою містечка. Ми їхали багато годин, сидячи на твердих сидіннях, з кошиком із вареними яйцями, холодною куркою, хлібом і яблуками. Наприкінці дороги у вагоні залишилися лише ми, решта пасажирів зійшла на попередніх станціях.

Ми везли зі собою те, що помістилося у кілька баулів і валіз: одяг, подушки, постіль і ковдри, туалетне приладдя і те, що мало для нас сентиментальну цінність. У багажному вагоні їхали швейна машинка, бабусин годинник з маятником, мамин письмовий стіл у стилі королеви Анни, томи Enciclopedia Británica, кухонне начиння, три світильники і кілька нефритових фігурок, які моя мати невідомо чому вважала потрібними для нашого нового життя і які вдалося сховати ще до того, як кредитори переписали домашній скарб і все позабирали. Було врятовано також рояль, який перевезли у нежилу кімнату в будинку, де мешкала Тереса Рівас. Оскільки більш-менш добре грати на ньому могла лише міс Тейлор, Хосе Антоніо подарував його їй. В іншу скриню запакували аптечку тітки Пії, інструменти тітки Пілар, слоїки з консервами, вуджені окости, витримані сири, пляшки з трунками та інші делікатеси з комори для провізії, які не хотіли там залишати.

— Облиште! Ми їдемо не на безлюдний острів! — спинив тіток Хосе Антоніо, побачивши, що вони хочуть взяти з собою живих курей.

— Тут закінчується цивілізація, це індіанська територія, — сказав нам машиніст, коли ми чекали, заки Торіто і Хосе Антоніо вивантажать наші манатки на станції в Науелі.

Це аж ніяк не заспокоїло мою матір і тіток, виснажених подорожжю і наляканих майбутнім, зате піднесло дух міс Тейлор і мені. Можливо, ця Богом забута місцина виявиться цікавішою, ніж можна було сподіватися.

Ми сиділи на валізах, сховавшись від мжички під навісом і підкріплюючи тіло гарячим чаєм, яким нас частували залізничники, місцеві чоловіки, суворі й мовчазні, але гостинні, коли показалася тарадайка, яку тягли два мули. Правив нею чоловік у чорному капелюсі з широкими крисами та грубій чорній накидці. Він представився як Авель Рівас, потиснув руку Хосе Антоніо, привітався із жінками, знявши капелюха, а мене розцілував в обидві щоки. Був він середнього зросту і невизначеного віку, мав видублену негодою шкіру, жорстке сиве волосся, круглі окуляри в металевій оправі та великі руки, покручені артритом.

— Моя дочка Тереса сповістила, що ви приїдете поїздом, — сказав він і додав, що відвезе нас туди, де ми будемо жити. — Потім я повернуся за багажем, бо не можу перевантажувати мулів. Не хвилюйтеся, тут ніхто нічого не вкраде.

Цілу вічність їхали ми, наскрізь промоклі, тією чорто­пхайкою по грузькій дорозі, і це дало нам змогу оцінити, наскільки далеко ми опинилися. Хосе Антоніо їхав спереду разом з Авелем Рівасом; Пілар підтримувала мою матір, скручену черговим нападом кашлю, які ставали все частішими і довшими; тітка Пія беззвучно молилася, а я, сидячи на лавці між міс Тейлор і Торіто, вдивлялася у зарості, чекаючи на появу індіанців, про яких говорив машиніст: я уявляла їх як лютих апачів з єдиного баченого мною німого кінофільму, якоїсь заплутаної історії американського Заходу.

Науель складався з однієї вулички з доволі обшарпаними дерев’яними хатами обабіч, невеличкої крамниці, зачиненої о тій порі, єдиної цегляної будівлі, яка, за словами Авеля, мала багато призначень: то була пошта, каплиця, коли приїздив єдиний в тих краях священник, і місце, де збиралися мешканці для вирішення справи громади і для святкувань. Кудлаті пси, що ховались від дощу попід піддашшями хат, знехотя гавкали на мулів.

Мули проминули містечко, проїхали ще пів кіло­метра, потім звернули на доріжку, облямовану голими деревами і спинилися перед домом, що був схожий на інші в містечку, але просторіший. Нас вийшла зустрічати якась жінка, прикрившись великою чорною парасолею. Вона допомогла нам зійти з повозу, вітаючи нас обіймами — наче знала нас віддавна. То була Люсінда, дружина Авеля і мати Тереси Рівас — невеличка, моторна, владна і сердечна, яка не робила різниці між своїми і чужими, між людьми і тваринами. Думаю, їй тоді було під шістдесят, на що вказували лише сивина і зморшки, бо вона була жвавою та меткою — на відміну від свого чоловіка, спокійного й іноді неговіркого.

Так почався другий етап мого життя, який мої рідні на­звали Вигнанням з великої літери, а для мене то була пора відкриттів. Наступні дев’ять років